Патер аж закрутився в сідлі…
— То, виходить, ту хлопку вхопив Богун?
Чарнецький вилаявся:
— Якби ви, свєнти ойче, не морочили тоді мені голови, було б інакше!..
Патер похнюпився й довгий час їхав мовчки. Настрій йому був рішуче зіпсований,
— Так, здавалося, легко було звабити ту зухвалу хлопку. Червінці Чарнецького, здається, вже самі лізли до патерової кишені, аж раптом цей розбишака Богун… Пан
Чарнецький недурно так посмутнів: хоч би й пощастило, врешті, вирвати хлопку з козацьких рук, чи захоче тепер її вельможний пан?..
Але дивлячись, як уперто гнав Чарнецький коня все вперед і вперед, патер переконався, що за хлопку можна б тепер одержати чи не більше злотих, ніж перед цією нещасливою пригодою.
Зітхаючи й напівголосом проказуючи молитовні слова, їхав патер поруч із Сиверакшею-Гавронським, а Чарнецький усе забігав конем уперед.
Мов добрий хірт, що раптово загубив свіжий слід, кидався він з одної стежки на другу: розпитував подорожніх, лаявся й кляв, а коло якогось хутора навіть жарстоко побив одного селянина, який нібито бачив чотирьох вершників, але — чи була з ними жінка, сказати не міг.
Нарешті, через три дні після виправи, піатер настільки стомився, що радий би був навіки одмовитися од червінців Чернецького «на свєнтий косьцюл», аби тільки хоч трохи спочгіти.
Чарнецького запал теж помітно підупадав.
Півсонно слухав патер багатослівні оповідання рудого Сив'оракші про козацьких шпигів, Про кумедію з мавпами на ярмарку в Вінниці и про Богуна, що його Сиворакша вважав за характерника.
«Вінниця, Вінниця…» — чомусь крутилося патерові в голові слово, найчдстіше повторюване Сгіврракшйо.
— Вінниця! — раптом голосно вимовив патер, глянув якось непевно на рудого свого сіпівбесідника і скочив конем до Чарнецького.
— Чи не гадає вельможний пан, що нам, треба їхати якнайскорше до Вінниці?.
— До чорта в зуби! — роздратовано гримнув Чарнецький. — І так змарновано стільки часу!.. За кілька день мені треба бути вже в Корсуні.
— То пан полковник ще встигне до Корсуня… Коли ж справді у Вінниці шпигунське кубло, то так чи інакше
Богун неодмінно там* з’явиться… А то вже наша буде справа його спіймати…
— Часу, свєнти ойче, не вистачить підстерігати того розбишаку: пан гетьман і так, певно, вже незаДоволений з моєї відсутності,
— А чого йому бути незадоволеним? Пробачте, пане полковнику, що вмішуюся до військових справ, але хіба вже діло з отим Хмельницьким таке негайне?
— Дуже негайне…
— Розумію… Справді, без такого досвідченого, як лан полковник, вояки тяжкенько-таки буде старому гетьманові: кажуть, вже зовсім ослаб, тільки ридваном і їздить.
— Так. Настільки слабий, що може б і булаву кому іншому слід би держати…
Згадавши про булаву, про майбутній похід на козаків, Чарнецький ледве чутно зітхнув. «Ех, якби та йому, Стефанові Чарнецькому, дісталася ця булава! Нехай не тепер: тепер ще рано — смішно й казати про це, коли є такі, як Ззславський, Остророг, Вишневецький. Куди вже там проти них якомусь Чарнецькому… Ну, а все ж таки колись, у майбутньому… Що з того, що він не княжого роду? Зате войовник над войовниками! Розгромити якогось Хмельницького ще раз, як, бувало, погромити татар. Піднестися на такий щабель слави, щоб ні в кого й язик не повернувся сказати, що пан Чарнецький не старожитнього роду… Е… та що там гадати!.. Хоч би якось з оцією хлопкою скінчити та скоріше до війська… Хай знають, Що гусарія пана Чарнецького…»
— То всім відомо, що гусарія пана Чарнецького — окраса всього війська коронного! — улесливо сказав патер. — То, може б, пан тимчасово всю справу з тією хлонкою доручив мені? Гадаю, що, простеживши Богуна у Вінниці, можна б було й про хлопку швидко довідатись.
А пан тим часом нехай би їхав до Корсуня…
— Пане Гавронський! — замість відповіді покликав Чарнецький.
Той в одну мить опинився поруч.
— Готовий до прслуг…
— Кажеш, пане, що добре знаєш в обличчя того Богуна?
— Так.
— І всю його зграю?.. Добре. А коли б я дав пану якесь доручення в цій справі, то пан би не одмовився?
Сиворакша якось кумедно ворухнув рудим вусом і похилив голову на знак згоди.
— З паном хорунжим коронним я про пана говоритиму особисто, — тягнув далі Чарнецький. — А з свого боку можу запевнити пана, що за послуги він дістане таку нагороду, що навряд чи й сподівався коли такої… А справа така: пан добре знає Богуна, святий отець, — патер закопилив губу, — знає ту хлопку… Отже, ви вдвох швидко її відшукаєте. А відшукавши, негайно везіть до мене…