Нарешті Оксана не витримала:
— Та розкажи ти, — Йване, до ладу: що воно там, на Запорожжі; починається?…
— А лихий його знає!.. Я й сам гаразд не второпаю… Начебто щось трохи зарано… Про Хмельницького я вже тобі казав. Можливо, що й дуже велика війна буде..
А надто коли прийдуть татари… А щось наче на те заноситься: казали, що голод великий у Криму настав. Та й приятелів там у Хмельницького багато.
— Ну, а ти ж як? Виходить, що й ти незабаром на Січ вирушаєш?..
Богун замислився. Чи не вперше за все життя стиснула серце тривога: а як же Оксана? Але зараз же встала перед очима Січ Запорозька, малинові корогви, рівні козацькі полки, картини майбутніх боїв…
— Що ж, серденько! Така вже доля козацька. Я вже тобі казав: не годиться мені на печі сидіти, коли все товариство стає до бою.
Та невже ж таки не спочинеш дома хоч тижнів два
— Не знаю. Певно, не можна буде:- й так ми вже барилися… Ти вже там якось сама з Тимком раду дасиш. Наші старі хороші, дарма, Що нерідні…
Оксана мовчала. — Вона відчувала, що Богун не погодиться залишитися дома нізащо в світі.
Теплий південно-західний вітер ласкаво торкав русяві пасма Оксаниних кіс, пестив обличчя, ніжно цілував ніби хотів розвіяти дівочий сум…
якось весняно м’яко почав. співати Максим, але чомусь зараз же замовк.
Починав накрапати дощ…
До Вінниці приспіли надвечір. Місто вже спало, коли під’їхали до невеличкого, вкритого гонтою будинку не далеко Вознесенського монастир.
Двір був обнесений високим дубовим гостроколом, міцна важка брама подекуди оббита залізом.
Богун довго стукав, поки нарешті десь заскрипіли Двері, хтось із каганцем підійшов до брами й відхилив кватирку.
— Добрий вечір, діду, це я, — трохи схвильовано сказав Богун.
— Іване… Яким побитом? От не чекали! — радісно відповів старечий голос.
Через хвилину брама стояла навстіж.
— А ти ж казав, що дай біг на Великдень побачитись, обняв Богуна старий.
— Що ж, діду, домашня думка в дорогу не годиться:
не так склалося, як гадалося… Ну, а як ви тут? Як Тимко?..
— А що нам робиться? Тільки от стара щось хворіє… Еге-ге! Та це ж Опанас із тобою! Здоров, здорові братику…
— Здоров, Андрію…
Діди обнялися.
— Ну, заходь, заходь, Опанасе, не барись: цікаво на тебе при світлі глянути. А ви, хлопці, — звернувся він до
Максима й Оксани, — розсідлуйте коні та теж скоріше до столу: зголодніли, певно, в дорозі…
— А скільки ти там, Андрію, хлопців бачиш? лукаво спитав дід Панас.
— Та двох же; ще ж, дякувати богові, не повилазило, — трохи незадоволено сказав дід Андрій. — І завжди ти, Панасе, з якимись витівками!..
А от же й не двох, убий мене святий грім, не двох.
В цю мить Богун підійшов до Оксани. Перевдягнена, вона справді дуже нагадувала хлопця.
Дід Андрій аж руками розвів.
— Еге-ге! Та що ж ти мовчиш, Іване?.. Дивись ти, яку красуню привіз — і ні тобі пари з уст!..
Оксана низько вклонилася, — Дід підійшов і поцілував її в чоло.
— Здорова була, доню! Хоч і не син мені Йван, а краще за рідного сина… Та чого ж ми стоїмо? Он і стара вже прокинулася…
Справді, на ганку з’явилася жіноча постать.
Богун підійшов, поцілував руку, підвів Оксану.
— Дивись, Ївго, яку наречену привіз Іван, — підійшов дід Андрій.
— Бачу, бачу, — поцілувала Оксану стара. — Та звідки ти знаєш, що вона йому наречена?.. Може, вже й жінка шлюбна: у молоді ж тепер швидко…
— Що ти, що ти, стара: за якихось три тижні навіть Іван не встигне…
Увійшли до хати. Стара заходилася коло вечері, Богун коротко розповів про пригоду в Підгірцях.
— Так ось воно як виходить! — сказав Андрій. — А я собі мізкував, що ти ввесь час у родичів нареченої був…
А воно, бач, як обійшлося…
— А як же тепер з весіллям? спитала стара.
— Та хто й зна, бабуню, мені знов ось їхати треба.
Вже хіба коли повернуся…
— І оце ти його, Оксано, так і відпустиш?
— Та хіба його можна вдержати? — зашарілась Оксана.
— Знаю, знаю, — похитала головою стара. — 3 моїм так само було. Коли не гірше… Було мені років сімнадцять. Ну, навернувся тоді оцей паливода. А треба вам знати, що я не простого роду: небіжчик батько, хай йому земля пухом, був міський лавник. Не дуже-то хотілося йому віддавати мене за якогось пройдисвіта. Та й любої доньки своєї неволити не хотів. Покликав він тоді Андрія та й каже: «Слухай, каже, чоловіче добрий, ось тобі моя воля: хочу, щоб усе було, як у добрих людей. Вінчайся, каже, хоч і зараз. Що ж до весілля, то справимо його тільки тоді, коли твоя мати, як слід по закону, виділить тобі твою частку батьківщини, щоб було тобі з чого записати віно Ївзі,(себто мені). А я, каже, з свого боку за цей час про посаг подбаю. На цю справу, — каже, — сам знаєш, потрібний час…» — Почухав тоді мій Андрій потилицю, та нічого не зробиш — довелося погодитись.