От і повінчалися ми й списали умову, а в ній зазначили, що весілля має відбутися аж через два роки після вінчання. А до того часу повинна я жити в своїх батьків; а майбутній мій, як біг дасть, малжонок, себто оцей паливода, — у своєї матері чи де схоче…
А щоб котре з нас не зламало умови, — встановлено було й заставу аж у п’ятсот злотих…
— Та що ж ви думаєте? — зітхнула стара — Ледве не вийшло по-батьківському: цілих два роки гайсав десь по степах мій Яришлий малжонок. І тільки в останній день з'явився до батька…
Чого там в останній: ще два дні залишалося, — буркнув собі в бороду сімдесятлітній «паливода»…
— А що, братику, — звернувся він до діда Панаса, — хоч і старі вже. у нас ноги, а на такому святі, як весілля, Іванове, певно б потанцювалося непогано… Легко сказати: дев’ять років козак без дружини…
— Та того ж то він так і літа по світах, того ж той спокою йому ввесь час нема! — додала баба Ївга.
Богун сидів мовчки. Він уже встиг глянути на Тимка, що спав на Лаві поруч із бабою, встиг розпитатися про дещо в діда Андрія, і тепер йому ще ясніше було, що залишатись у Вінниці можна не більше як день-два.
Йому жаль було так швидко розлучатися з сином, з Оксаною, з старими. Хотілося побути з ними хоч тиждень. Але ще більше хотілося на Січ, до Хмельницького — туди, в Дике Поле; де збиралися грізні хмари майбутньої боротьби за козацьку волю.
Дід Панас і Максим давно вже поснули коло коней, баба Івга з Оксаною теж лаштувалися спати, коли Богун, раптом сказав дідові:
— Треба Побігти до Зайди. Повернусь на світанку…
12
Зайда дуже зрадів Богунові.
Він аж схуд від хвилювання, одержуючи з усієї околиці все тривожніші вісті: то якийсь пан наказував поспільству негайно ж позносити йому всю зброю, то виходила заборона збиратися юрбами на вулицях і майданах, то, врешті. Широко розголошувано універсал великого гетьмана, в якому Потоцький писав: «Сповіщаємо всіх і наказуємо, щоб усі, хто повтікав із Хмельницьким, а також ті, хто приєднався до нього пізніше, повернулися до своїх осель і чекали на пробачення… А коли хто насмілиться тікати на З апоРож ж я., той за провину цю відповідає життям дружини своєї й дітей, а також усім своїм майном»…
Але найдокладніші відомості Богун одержав якраз не в Зайди, а в міщан вінницьких та духовенства.
Від монахів Вознесенського монастиря Богун довідався, що серед польського панства нечуване занепокоєная, що з деяких ближчих до Січі маєтків панство вже виїздить, що де-не-де були вже окремі вибухи проти панів, що Вінницький магістрат уже склав кілька актів про «своєвольства хлопів».
Про Полоцького було точно відомо, що він стоїть а двадцятитисячним військом у Черкасах і наміряється, як тільки трохи підсохне степ, вирушити на Січ.
Другий великий відділ польського війська стояв у Корсуні на чолі з польним гетьманом Калиновським.
За таємним наказом гетьмана з усіх кінців згадалася до нього велика й дрібна шліхта, — кожний зі своїми хоругвами, з двірською міліцією тощо…
Дуже зрадів Богун, коли почув од монахів, що цими днями десь, коло Бара знову з’явився кремезний заводіяка з двома мавпами. Казали, що їздить він парою добрих коней, що в нього на возі, крім мавп, іще якийсь одноокий і що вони звертаються до народу від імені самого Хмельницького.
Про Хмельницького, часто листуючися з панотцями найдальших парафій монахи знали, що він уже заклав спілку з татарами, Що перекопський мурйа Тугай-бей на чолі величезної орди ось-ось уже перейде Дніпро й приєднається до січовиків.
Сам Хмельницький, писали монахам, за порогами та десь на Бучках уфортифікував палями та ровами якийсь острів. Живності в Богдана досить, зброї теж вистачає, навіть є порохівня. Війська в нього, казали, поки що до трьох тисяч, але воно щодня збільшується втікачами з лівого й правого берега…
Всі ці чутки дуже занепокоїли Богуна. Йому було ясно, що Хмельницький якнайдовше вдаватиме, ніби втік він на Низ від переслідувань пана Чаплинського та ніби купчить коло себе козацтво не для того, щоб воювати проти панів, а лише щоб помститися над Чаплинським і відібрати від нього свій хутір.