Сьогодні ж, так само як і вчора й; уже кілька день; на вулицях рідко побачиш п’яного, не почуєш молодецького вигуку… А старці й' кобзарі, що їх так багато буває на кожному святі В Чигирині, тепер начебто поховалися…
Ні, не свято… Це лише готування до свята, та й то незвичайного: кілька день тому одтрублено похід на зрадника й бунтівника — колишнього сотника чигиринського Зиновія Богдана Хмельницького.
Староста чигиринський — молодий Конецьпольський — десь у Підгірцях чи в Бродах: кажуть, лежить хворий.
Отож найбільший рух помітно на подвір’ї в полковника чигиринського Станіслава Михайла Кричевського.
Старий полковник’ із раннього рана приймає полкову старшину, видає накази, не забуває згадати про найменшу дрібницю.
Незвичайною енергією й начебто якоюсь прихованою радістю блищать його сміливі очі. Щасливий — старий вояка.
— Дивись ти, — шепочеться дехто з реєстровиків, і чого б, здається, радіти старому полковникові? — Це ж не проти невірної татарви, як бувало з старим Конецьпольським, це ж проти козаків доводиться вирушати…
— А з Хмельницьким — це ж усі знають — вони навіть приятелювали.
— «Куме Хмельницький…», «Куме Кричевський», тільки було й чуєш.
— Ото як утік був Хмельницький з-під варти, хіба ж не казали, що Кричевський випустив його навмисне?..
Ну, вже й випустив…
— Що не кажи, а другого такого полковника, як Кричевський, навряд чи й знайдеш…
— А все ж таки лях.
— Та який же він Лях? Тільки що віри лядської…
— І батько католик, і дід; тільки, казали, прадід був грецької віри.
— Та хіба в тому річ?..
— От і Ярема Вишневецький був православний, та що з того?..
— Ну, про Ярему вже й не кажи: він би живимй козаків у землю позакопував. А от що Кричевський воюватиме з Хмелем — це дивно.
— Воюватиме й з Хмелем, і з кожним; хто проти Речі Посполитої повстане. І нам треба воювати, — казав дехто з реєстрової старшини, — годі вже, нам отих ребелій, все одно ні де чого Доброго не доведуть!..
З такими не сперечалися:
— Старшині що? Порозсідалися собі на хуторах, цвенькають потроху по-лядськи, набувають грунта, багатіють, дехто навіть прізвища поперекручував на панський штиб. На чортового батька таким козацькі права?
— Постинати б їх, зрадників, усіх до одного!..
— Кричевський, дарма що лях, а куди кращий од цих підляшків…
— Але чого все ж таки так радіє Кричевський?.. Вчора надвечір приїхав до нього якийсь шляхтич. Дехто казав, що з Бродів — з листами від пана хорунжого коронного, інші навіть божилися, що з Корсуня чй з Богуслава, але напевно сказати ніхто не міг. Сам же шляхтич на диво був мовчазний і навіть за кухлем доброго меду язика не розв’язував. Можливо, що йому взагалі важко було говорити; через усю праву щоку, закриваючи око й більшу частину лоба, туго намотана була в того шляхтича широка обв’язка: певно, не так ще давно хтось добренько почастував шаблюкою. І з ногою щось було в шляхтича не все гаразд: чи то теж від удару, чи може й зроду було так, але щось уже дуже припадав пан Цибульський на ліву ногу.
— Та який з нього в чорта Цибульський? — сміялися козаки. — Пан Кривуля — та й годі…
Так і звали його ввесь час — Кривуля.
— А що, Кривуля знов у пана полковника?..
— Знов.
— Усе листи читають?
— Та хто його розбере: і листи читають, і розмовляють, а то й просто так сидять та венгжину посмоктують.
— А чого ж той Кривуля без пахолків приїхав?
— Та, кажуть, розбіглися в нього пахолки коло самого Чигирина…
— Та ну?
— От тобі й тпру! Пахолки, певно, не дурні: до Хмельницького ж зовсім тут недалеко…
— А що, хіба вирушив з Січі Хмельницький?
— Та хто й зна… А тільки щось дуже заворушилася старшина…
Про те, що Хмельницький з трьома тисячами запорожців та втікачів з України йде проти польського війська, офіційних відомостей не було. Але всі, навіть прості козаки й жовніри, про це знали. Дивувалися, що Кривуля теж, певно, збирався в похід, бо навішав на себе стільки зброї, що просто курам на cміх.
— Чи не занадто вже, пане Яне? — посміхаючись казав Кричевський. — Гляди, щоб це тебе якось не зрадило…
— Нічого, пане полковнику: Ян Цибульський, шляхтич з-підо Львова, тільки так і може вдягатися…
— Виходить, то якийсь варіят, той Цибульський?
— Га-га-га! Авжеж варійт!..
— Ну, а коли знає його тут хто-небудь?
— Знає? Про нього, треба гадати, багатьом відомо…
А бачити його напевно ніхто не бачив: сидить у себе на хуторі за лісами й ярами вже добрий десяток літ.