— Ну, гляди…
Той, кого Кричевський називав паном Яном, зовсім не шкутильгаючи, пройшовся до дверей і швидко, немов згадавши про щось, повернувся.
— Ну, а люди пана полковника не зрадять?..
— Ні… Декому з них навіть про втечу відомо… Я навіть не знаю, до кого вони прихильніші — до мене чи до пана Богдана…
— А хіба це не все одно?
— Може й так. Але все ж таки сотник Хмельницький;—одне, Іван Богун — друге, а лях Станіслав Кричевський — це вже щось інше…
Немовби якась темна тінь потьмарила обличчя старого полковника.
— Ех, Богуне! — з якоюсь прихованою тугою промовив Кричевський. — Добре тобі… Через якийсь тиждень станеш під. рідними прапорами. Битимешся за козацькі права… А я…
Богун здивовано підвів не закриту обв’язкою брову:
— Поруч битимемося, пане полковнику!..
— Коли пощастить… А все ж таки ляхові козаком не бути…
У цю мить хтось грюкнув дверима знадвору, увійшов джура й почав щось казати полковникові.
Богун одійшов до вікна й довго дивився на широке подвір’я, на жовнірів і козаків, що метушилися туди й сюди, на кількох коней, поприв’язуваних до» високих стовпів з пойригвинчуваними до них товстими кільцями…
Широке подвір’я, просторий і міцно збудований дім мав полковник Кричевський.
У високих світлицях з прозорими венецькими вікнами стояли міцні ясенові й дубові меблі. Дубом і ясенем штучно оздоблено було також стіни й сволоки. На. полицях уздовж стін виблискував срібний і золотий посуд…
Але найкраща була кімната-збройниця. Важкі кольчуги й блискучі панцири висіли на стінах поруч з кривими турецькими ятаганами, широкими литовськими мечами, французькими мушкетами, самопалами й кількома десятками пістолів. Були тут і тугі татарські луки, — й сагайдаки з напрочуд довгими стрілами, й черкеські кинджали в піхвах, саджених самоцвітній.
Видно було, що не в одній військовій виправі здобув їх полковник.
«З усього будинку він тільки збройницю, здається, й любить… Ех, не тут би — на Запорожжі б йому зараз порядкувати!» — міркував Богун, удаючи, що дивиться у вікно, а натомість увесь час поглядаючи то на Кричевського, то на всіх, хто до нього приходив.
А поглядати й стежити увесь час треба було неодмінно.
Насамперед, через якийсь випадок вороги завжди могли довідатися, що шляхтич Цибульський — це є Іван Богун, по-друге, з самого рана чекали новин від великого гетьмана, й Богун увесь час боявся, що ухвалений військовою радою план походу на «ребелізанта Хмельницького», буде змінено.
А план був чудовий.
Хмельницький за одержаними відомостями мав отаборитися десь між Дніпром і Тясмином. Війська в нього, гадали, щось понад три тисячі. Про татар певних відомостей у польського командування не було, але Богун знав, що татари могли надійти на поміч козакам щодня. До того ж з усієї України, навіть з місцевостей, де стояло коронне військо, юрбами тікало на Низ поспільство. Отже, сили Хмельницького збільшувалися щодня.
Зростало й коронне військо. Але шляхта зі своїми хоругвами заїздилася надто повільно, про війну, здавалось, ніхто не думав, і, замість готуватися у похід проти грізного ворога, панство щодня влаштовувало бенкети.
За приблизними підрахунками Богуновими всього польського війська в Корсуні, Черкасах і Чигирині мало бути до п’ятнадцяти тисяч, себто разів у п’ять більше, ніж у Хмельницького.
Але зате серед польського війська було щось понад п’ять тисяч реєстрових козаків… Рахувати, що всі вони перейдуть на бік Хмельницького, не доводилося, але все ж таки тільки шляхетська пиха й самовпевненірть могли- підказати план; ухвалений військовою радою в Корсуні. План був такий.
Не чекати, поки зростуть сили Хмельницького, а вдарити на нього самим якнайшвидше.
А щоб, не вибухли й не поширилися селянські повстання — тримати й під Корсунем, і під Черкасами достатні сили. Гетьманам — великому й польному— не личить самим особисто вирушати проти якогось зрадникі й розбишаки. Отже, ухвалено поділити військо на три частини: перша під комісаром над реєстровиками Шембергом та під молодим гетьманичем Стефаном вирушає на Хмельницького суходолом. Друга — під осавулами військовими Ілляшем та Барабашем має плисти на Низ від Черкас човнами.
Обидві ці частини — ввесь час мають підтримувати між собою зв’язок.
В першій частині рахувалося до чотирьох тисяч війська, в тім числі півтори тисячі реєстрових.
У другій частині, що мала пливти Дніпром, Щось до шести тисяч, з яких коло чотирьох тисяч реєстрових.,