— Дивіться ви, — сміялися козаки, — а отой Кривуля таки непогано конем править!
— Далебі, непогано…
Військо посувалося поволі…
У степу вже високо піднялися буйні трави. Неначе зелені хвилі безкрайого моря, бігли й розливалися-танули десь аж коло блакитно-імлистого обрію. Де-не-де темніли на час невеличкі байраки й знову зникали в весняних далях…
Що ближче до вододілу Дніпра й Інгульця, то частіше почали траплятися чималі яри, ґрунт ставав усе горбку ватіший. Здавалось, ось-ось зачорніють дніпрові взгір’я.
Але за ярами, за невеличкими пригорками знову зеленів степ, і здавалося, не буде йому кінця-краю.
Сонце, хоч був іще тільки кінець квітня, пекло, як у червні. Від спеки тяжко було не тільки закутим у залізо гусарам, а й піхоті…
— Важкенько-таки доведеться гусарам у залізних сорочках! — обізвався Кривуля до Кричевського.
Але той чомусь незадоволено хитнув головою й промовчав: видно було, що чимсь дуже збентежений.
Справді: не далі як сьогодні ранком — ще й тиждень не минув, як вирушили з Чигирина, до Кричевського під’їхав Чарнецький.
— Пане полковнику, а що то з тобою за шляхтич, що під ним кінь такій добрий?..
— Проше Пана, Ян Станіслав, уродзоний Цибульський з-підо Левова… А що, справді-таки кінь добрий?..
— Як огонь!.. А панові полковникові той пан Цибульський родич, чи як?..
— Родич. Може, пан Чарнецький того шляхтича коли знав?
— Цибульського? Ні, щось не пригадую. Але, здається, бачив десь, чи що… Може й пізнав би, якби не ота обв’язка…
Помовчали.
— Щось дуже подібний той пан Цибульський до одного козака, — раптом сказав Чарнецький і поволі рушив до своєї гусарії.
Все це пригадував зараз Кричевський, міркуючи, що робити, коли в Чарнецького справді є якась підозру на Богуна.
Вимкнутися Богунові в степи, податися навпростець до Дніпра, а потім якось розшукати Хмельницького — було досить легко…
Богун змалку знав степ і не заблукався б у ньому, дав би собі раду й швидко знайшов би Хмельницького.
Але втеча Кривулі, по-перше, могла б кинути тінь на самого Кричевського. По-друге, — й це найголовніше, — Богунові в рішучу хвилю неодмінно треба бути тут, серед реєстрових.
Кричевський не уявляв докладно, що саме мав би робити Богун, коли польське військо наткнеться на табір Хмельницького, але старий вояка був певний, що саме тільки ім’я Богунове багато б заважило серед реєстрових, коли б стало, руба питання: з ляхами чи з Хмельницьким?
Кричевський напружено зважував усі «за» й «проти» й ніяк не міг знайти потрібного виходу.
Обставини склалися так, що треба було брати до уваги не тільки особисту Богунову небезпеку, а до певної міри й'інтереси повстання, й долю самого Кричевського…
Старий полковник не боявся смерті, навіть ганебної смерті «зрадника»… Він не вагаючись пішов би на вірну страту, якби був певний, що так треба, що від цього залежить успіх його мрії і планів…
А плани в полковника були широкі, далекосяжні… Насамперед, уже багато років Кричевський не відчував нічого спільного між Собою й польським панством… Він навіть любив, коли згадували, що дід його був грецької віри: все ж таки це якось наближувало його до козацтва.
А в козаках, у козацькому строї Кричевський вбачав той новий лад, що повинен був, на його думку, замінити собою напівзогнилий устрій держави Польської.
Бо чим, врешті, була Річ Посполита?.. Король тільки під час війни мав якусь владу. Сейм теж не мав уже великого значення. По суті, кожний шляхтич був необмеженим паном над своїми підданими. Великі ж магнати були справжніми «скоролятами». Від Вишневецьких. Потоцьких, Конецьпольських, Заславських та від подібних до них залежало все. То вони, а не король і не сейм, правили державою: за конституцією й найбільший магнат, і найдрібнівдий шляхтич мали рівні права, але по суті більше прав мав той, хто був сильніший. Отже, магнати робили що хотіли не тільки з хлопами, а-й з дрібнішою шляхтою…
Для шляхтича, яким був Кричевський, відкрито було два шляхи: або йти в службу до якогось магната, або тиснути якнайдужче на хлопство, видушувати з нього найбільші зиски й тим самим вибиватися на великої пана.
Обидва ці шляхи були для Кричевського неможливіші огидні.
Кричевський з натури любив військову справу, походи, небезпечні виправи… А придивившися ближче козацького ладу, до простих козаків, відчув у собі щось рідне і з тим ладом, і з козацькою вдачею. — у довгі розмови з Хмельницьким, зневага до Кричевського з боку магнатів, певність, що старий лад у Польщі зогнив і тримається лише випадково, зробили з Кричевського щирого прихильника козаків.