Врятував Филон Джеджелій. Він якось дуже до речі позіхнув, «пан посел» позіхнув і собі, сказав: «Пшепрашам» — і пішов спати.
Напрочуд тиха була квітнева зоряна ніч. Тільки хвилі півсонно хлюпали об байдак та інколи сторожко, півголосом перекликалися вартові.
— Пиль-нуй…
— Пильнуй…
Різко чорніли обриси правого високого берега. Ліворуч — тільки вода, тільки сива мла.
Богун не спав. Вухо його відрізняло найменіний шелест на байдаку, очі напружено вдивлялися в темряву, чи не йде Джеджелій?..
Того не було.
«Не прийде: обережний, як вовк».
Аж ось почулися чиїсь кроки…
«Ні, це не Джеджелій, це хтось вищий і легший за нього — Забуський».
Зник коло Барабащевого намету.
«Не Джеджелій…»
Почало розвиднюватися.
«Не прийде. Заснути. Спочити…»
Богун позіхнув, умостився зручніше й тої ж хвилини мыцно заснув.
Прокинувся він від обережного, але впертого штовхання.
Над ним стояв жовнір, а трохи далі — сам Барабаш, дехто з старшини й кілька німецьких піхотинців. Богун миттю схопився на рівні ноги й, ще не знаючи, що. робитиме, але гостро, до болю відчуваючи страшну небезпеку хотів вихопити щаблю…
Її не було…
— Я знаю тебе:.. Ти не Цибульський, ти зрадник — Іван Бргун! просичав Барабаш.
— Проше пана, — почав був Богун, але раптом гордо, з викликом глянув на осавула: — Ну, то що ж?..
У ранковім півсвітлі помітно було, як затрусилася в Барабаша нижня щелепа.
— Ти… як ти здобув листа від пана комісара?.. Де справжній посел?..
— Пан комісар дав мені листа особисто, — зухвало відповів Богун, напружено вдивляючися в обличчя старшини й сподіваючися побачити хоч один прихильний погляд.
Джеджелія не було. З знайомих був тільки. Семен Забуський, Що стояв трохи віддаль від інших.
Він дивився немов співчуваючи, але Богун зразу ж відчув, що на нього розраховувати не можна.
Тоді, розуміючи, що рятунку немає й що треба загинути так, щоб про це довідалось якнайбільше присутніх на байдаку, Богун з несподіваною для самого себе люттю голосно крикнув:
— Та що ти мене допитуєш, стерво лядське?!.
Жовнір, що стояв поруч, здригнувся від несподіванки. Богун використав цю мить: ухопив жовніра за боки й з усієї сили штурхонув на Барабаша.
Той перелякано скрикнув. Старшина вхопилася за шаблі, Богун плигонув убік, але зачепився ногою за якийсь зрізок, не міг додержати рівноваги й упав.
Німці кинулися на нього, зв’язали й кинули під Барабашевий намет…
Богун лежав у незручній позі. Руки й ноги йому позатікали, сирий ремінь уп’явся в них до болю глибоко…
Сонце почало припікати. На байдаку все, здавалося, було спокійно. Лиш інколи долітали до Богуна окремі слова:
— Кривуля… не лях… козак…
«От тобі й Кривуля… от тобі й пан Цибульський, — гірко думав Богун. — Заб’ють, як собаку, й викинуть у Дніпро. Джеджелій, видно, допомогти не зможе… Забуський… ну, цей скоріше продасть, ніж допоможе… Може й Барабашеві це він виказав… Він чи не він?.. Ну та тепер уже однаково: хтось інший уже рахуватиметься і з Семеном Забуським, і з Барабашем…»
Богун заплющив очі. Вів не міг собі уявити, що через кілька годин, через годину, а може й раніше його розстріляють, втоплять у Дніпрі або загордують якось інакше.
Він не міг уявити, що серце йдго перестане битися, що гаряча кров не тектиме по жилах, а міцні м’язи ослабнуть навіки.
Неможливим безглуздям здавалася йому смерть якраз саме тепер, коли до Хмельницького вже, мабуть, не більше як день дороги, коли на байдаку певно ж таки далеко не один Джеджелій співчуває повстанцям…
— Ні, не може бути…
І начебто у відповідь на ці думки якийсь рух, якийсь гомін почувся на байдаку.
— Запорожець… запорожець на березі…
— Он… диви… з прапором…
Справді, високо, над самою кручею, стояв вершник у жовтогарячім жупані. Вороний його кінь був такий нерухомий, що здавався залізним. Запорожець махнув білим прапором.
— Славному козацтву реєстровому від товариша військового Богдана Хмельницького найнижчий уклін! — залунав басовитий голос. — Читайте письменні, перекажіть неписьменним, написано на цьому прапорі: «Спокій християнству».
Запорожець знову махнув прапором.
— Спокій християнству, на погибіль ляхам-недовіркам!..
Гомін хвилею пробіг по байдаку й затих.
Запорожець кричав далі:
— На погибіль панам!.. Годі вже їм на козаках верхи їздити!..
Козаки на байдаку голосно загомоніли. Старшина забігала туди й сюди.