Трохи згодом з’явилися й гусари Стефана Чарнецького, за ними драгуни й улани. Вони виїздили з-за валів по шість у ряд і ставали перед піхотою.
— Добра, далебі, добра кіннота! — не витримав, щоб не похвалити, Зорка. — Ой, добра…
Справді, видовисько було напрочуд гарне. Кожнцй вершник, кожний ряд вершників, кожна хоругва виділялися чітко, мов якась велетенська горорізьба. Криця, залізо й золото панцирів і шоломів виблискували на сонці. Грізний ліс. трохи нахилених уперед, оздоблених жовтими й зеленими прапорцями списів де-не-де переривався й давав місце шитим шовками різнокольоровим стягам, що маяли на тлі ясно-блакитного неба.
Серед більш-менш одноманітно вдягненої маси вершників різко визначалися хорунжі, поручники, ротмістри в леопардових і тигрових шкурах, у жовтих, червоних, зеленогарячих плащах…
— Да… да… військо добряче, — ще раз крутнув головою Зорка, — недарма ж Богдан так неохоче починає. Та тепера вже будь-що-будь: зволікати не можна… Невже не здержимо?..
Зврка зліз на зроблену, з кількох великих возів своє рідну башту й тривожно оглянув козацький табір.
Неначе комашня, метушилося коло возів, коло наметів, коло гетьманського шатра козацтво.
На лівому й правому крилах укріплення, там, де за позв’язуваними міцною сирицею загородами возів стояли гармати — по дві на кожному крилі, — помітно було гармашів з запаленими гнотами в руках.
А під валами вже шикувалися запорожці.
Комонника запорозького було не більше як півтори тисячі. Більшість коней — низькорослі, на перший погляд кволі — татарські.
Вершники — майже всі чисто в білих полотняних сорочках. Довгі списи — без прапорців.
Найближче до Зорки був курінь Стеблівський — крайнє ліве крило.
Зорка з тривогою вдивлявся в суворі, засмалені на сонці, скусані комарами обличчя січовиків: чи витримають ці лугарі, рибалки, обшарпані зайдиголови проти залізних лицарів у леопардових шкурах?
— Ех, дощику бог не дає, — глянув Зорка на небо. —
Якби розквасило трохи степ, куди б веселіше було проти важкої рейтарії та гусарії. А втім, запорожці й та, к витримають. Якби тільки отой Тугай-бей не вичікував та посполиті оті — втікачі — якби хоч трохи скоріше звикали до військової справи…
Справді, збіглі панські піддані, що давно вже почали були шикуватися, ніяк не могли дотримувати ладу. Без ладний гомін увесь час стояв над їхньою величезною юрбою. Замість списів, шабель та мушкетів більшість була озброєна то вилами, то косами, то сокирами, то просто голоблями…
Порівнюючи з цим безладдям, запорозька піхота, що довгими шерегами струнко стояла позаду кіннотникІв, здавалася напрочуд витриманою й дисциплінованою.
— Куди там до неї лядській піхоті! — міркував Зорка. — Справні вояки, а от посполиті оті, то справжня кара господня…
Але, нарешті, й у юрбі посполитих запанував якийсь лад…
Там, де Переяславський курінь замикав собою праве крило, з’явився на білім коні Богдан Хмельницький. Поруч із ним їхав хорунжий, тримаючи білий, стяг з червоним хрестом. Трохи віддаль — група запорозької старшини.
Хмельницький, часто зупиняючись, їхав уздовж фронту. Він щось промовляв, йому відповідали вигуками й підкиданням шапок угору.
Нарешті, коли Хмельницький був уже проти Стеблівського куреня, Зорка добре почув і всю його недовгу енергійну промову.
— Панове товариство! Бити панів сьогодні вам не вперше. Бийте ж їх, вражих синів, як били ваші батьки й діди! Нічого, що лицарі їхні закуті в залізо: м’язи в них — панські. Тугай-бей вдарить на їх іззаду… Вперед же за волю козацьку!
— На погибіль ляхам!..
— На погибіль!..
— Веди нас, батьку!..
— На погибіль!..
Хмельницький махнув рукою.
На цей знак ударено зразу з усіх чотирьох гармат.
Довбиші забили в казани, засурмили сурми.
— Вперед!..
Запорозька кінноту рушила одночасно на лівому й правому крилах, а за хвилину подався вперед і центр.
Усе військо рушило за кіннотою, що творила живий широкий півмісяць, гострими кінцями обернений до польського табору.
Вже коні козацькі переходили в галоп. Вже Зорка з тривогою стежив, як готувалася й собі кинутися вперед польська гусарія, — коли раптом зовсім несподівано сурми заграли гасло на відступ.
Зорка здивовано глянув у бік Хмельницького.
Оточений купкою старшини, той про щось розмовляв з високим запорожцем у жовтогарячому жупані.
Кіннота, зачувши гасло, в одну мить перешикувалася й повернула назад так швидко, що поляки ніяк не могли використати несподіваного відступу.