Правда, він зараз же звелів ту ворожку повісити, але слів її не забував…
Ось і тепер, прислухаючись до ледве помітного бурчання в животі, він згадував про ту розхристану, розпатну сиву бабу, що колись так кумедно вила й борсалася, намагаючись розірвати ремінний зашморг.
Бурчання в шлунку не припинялося.
Пани майже всі були п’яні, й князь, не звертаючи нічієї уваги, вийшов з їдальні й попростував у парк освіжитися.
Хоч був уже вечір, роботи в парку ще не припиняслия.
Непомітно пройшов Ярема липовою алеєю майже до самого яру.
Раптом коло кущів, усього лише за кілька кроків, почув він тиху розмову:
— А хіба що? Знов її бачили? — пошепки запитав чийсь голос.
— Це мітлу вогняну?..
— Еге ж…
— Не знаю… Гомонять, що то не мітла на небі… Говорять, що то меч божий…
— М-меч божий н-на па-нів!.. — стримано, але виразно загув перший голос.
— А, л-лайдаки, бидло прокляте!.. — звірем заревів князь, плигнув і вхопив якусь постать за плечі.
Друга перелякано метнулася вниз — у яр.
— Стій, стій, лайдак!.. Шкуру здеру з живого! — з верещав Ярема.
Але той, що тікав, уже зник у темряві.
З
Другого дня, в неділю, в Лубнах у церкві святої тройці службу божу відправлено трохи раніше, ніж пани почали розходитися з костьолу.
День був теплий, і на людях, що виходили з церкви, зовсім непомітно було теплого одягу. Сірі свити, широкі брилі, чорні шапки й темні хустки утворювали якусь одноманітну масу. Тільки де-не-де серед убого вдягненої юрби зеленів довгий кунтуш поважного міщанина, синіла сукня його дружини або спалахувала в ласкавому промені осіннього сонця червона дівоча стрічка.
Не чутно було голосної розмови, тихий гомін ледве лунав над юрбою, й лише з двох рядів калік Та старців, що стояли коло церковної брами, інколи виривалося проникливе й благальне:
— Подайте каліці темному…
— Подайте сліпому нещасному…
— Подайте христа ради, що милость ваша…
На цвинтарі, коло стрункої тополі, зупинився худорлявий хлопець років тринадцяти. Він увесь час нетерпляче переступав з ноги н а ногу й витягував шию, — намагався когось розгледіти серед юрби.
— І чого вона так пізно виходить? Завжди остання…
Все молиться — все цілує ікони…
Хлопець нетерпляче повів плечима й, очевидячки, намірявся повернутись до церкви, коли раптом в юрбі почулося:
— Ярема… Ярема… князь Ярема… — І всі погляди зосередилися на групі вершників, що наближалася від костьолу.
Чудовий вороний кінь легко й урочисто ступав під Яремою. На збруї, на малиновому жупані князя, на шаблі й на соболевій шапці з пером горіли золото й само цвіти.
Вершники, що їхали півколом трохи позаду князя, були одягнені з не меншою пишнотою. Краса їхніх коней, розкіш їхньої зброї й одежі ще дужче кидалися у вічі на фоні сірої одноманітної юрби простого люду, що боязко розступався, поспішаючи дати дорогу панам.
І старі, й молоді, що тільки-но повиходили з церкви, з прихованим острахом знімали шапки й низько, дехто до самої землі, вклонялися князеві.
А він, згорда поглядаючи на юрбу, зрідка ледве помітно похитував головою — так, що не можна б сказати, чи то він відповідає на привітання, чи тільки хоче придивитись пильніше.
Холодні банькуваті очі та довгий шорсткий рудуватий вус надавали темно-жовтому, аж чорному обличчю князя якогось холодного, жорстокого виразу.
Хлопцеві, що, схиливши простоволосу голову, стояв під тополею, здалося, що Ярема глянув на нього гнівно й погрозливо.
«Невже Петро виказав?» — ворухнулась-підозра, й холодна комашня забігала хлопцеві по спині.
Він не смів звести очей, не наважувався пересвідчитися, що князь уже далеко, що він уже не дивиться хлопцеві в вічі своїм холодним страшним поглядом, що вже проїхала до замку в роззолоченій кареті княгиня Гризельда, що вже навіть останні пани пройшли повз церкву.
«Лайдак! Шкуру здеру з живого! — пригадав хлопець учорашню погрозу в парку. — «Замордує, рудий собака, та й край… Йому що?»
В уяві знов промайнули холодні банькуваті очі. Страшні картини встали перед очима: ось закатований на смерть нагаями собачий кухар, що зварив щось не те для Яреминих собак, ось непокірний дід-пасічник, що не схотів давати князеві десятину, а ось і батько, що спробував колись тікати на Запорожжя…
Довго хворів і кашляв батько після Яреминих канчуків, та так і помер, не одужавши…