Максим скривився від болю.
— Та ти не кривися як середа на п’ятницю, — я тільки помацаю, чи цілі кості!.. Н у от, певно, цілі. Ти ще скажи спасибі богові, що шиї не скрутив: дивися, з якої височини тебе швиргонуло.
Вже зовсім розвиднілося, й Максим побачив, що справді яр був дуже глибокий.
Навіть не вірилося, що можна було впасти з такої височини'й не розбитися.
Дід пошпортався в своїй торбинці, вийняв кривого ножа, зідрав лико, примусив Максима випростати пальці забитої руки й швидко їх забинтував.
— Ну, тепер ось тобі лико через плече, — закладай руку й не виймай… Прийдемо до коша — побачимо…
— До якого коша?..
— До козацького!.. А ти що ж, думав, що, крім Яреми з його посіпаками, тут уже й не стрінеш нікого?.. Ні, матері його ковінька Ще не всіх, братику, запрягли в ярма: стане ще козаків і на Ярему, і на його кодло… Вставай, лишень, обтрушуйся та ходім потроху…
— А собака в тебе добрячий, — сказав дід, коли вони вже пройшли кілька кроків. — Якби не собака, навряд чи й знайшов би я тебе… Ач, яка гущавина!.. Я вже знов почав був тоді засинати, коли чую — щось виє… Вовк не вовк і не відьма: не так виводить. Ну, а коли не вовк і не відьма, то, певно, собака. Н у, думаю, матері його ковінька, все одно спати не дасть — піду побачу… Добрячий собака…
Глянь, як хвостом викручує… Та як його звати?..
— Вовк…
— А тебе?..
— Максимом.
— Т-так… Максим. У мене колись товариш був — Максим. Ти ще, певно, тоді під стіл пішки ходив… Добрий козак був той Максим… І так пропав ні за цапову душу…
Багато тоді пропало!.. Вже зовсім були ми прорвалися з Филоненком через лядське військо… Т а ти чув колинебудь про Филоненка? — раптом сердито увірвав дід і перекинув торбину на друге плече.
— Авжеж чув, діду… І про Гуню, й про Острянина, й про Богуна чув…
— Ну, що ж ти чув?..
Максим, плутаючись, почав розповідати все, що він знав про козацьке повстання 1638 року.
Дід увесь час нетерпляче смикав себе за вуса. Нарешті не втерпів.
— Ач, якого понавигадували!.. Х іба ж Острянин був на старому Дніприщі?.. Зовсім його це було!.. Щ е з-під
Жовнина уступалися під Дмитром Гунею. Ой, що то за ватажок Гуня! Та він тоді так був укріпив табір, що Потоцький би нізащо його не погромив… Ц е ж тоді ото й з Богуном трапилося: виїхав перед військо лядський ротмістр Чарнецький… Панцир на ньому залізний, кінь теж мов залізний. Виїхав і нахваляється: «Лайдаки, мовляв, ви, козаки, боягузи: ніхто проти мене не здержить!..»
А Богун — ще ж зовсім тоді молодий був — як вилетить із табору на вороному, як помчить мов скажений на того Чарнецького, як ударить на нього з усієї сили, — повалив, перекинув разом з конем!.. Е, та що згадувати?!. Кинулись ляхи й раз, і вдруге, і втретє,— не на таких напали!.. Хотіли виманити козаків з табору — почали Ярема з Чарнецьким палити околишні села, різати й мордувати люд. Ой, скільки тоді народу загинуло!.. Не жалували кляті ляхи ні жінок, ні дітей… Але Гуня тримався твердо. Нічого, що бракувало поживи й припасу, — знав Гуня, що з-за Дніпра поспішає на одсіч полковник Филоненко…
І прорвалися ми були тоді з Филоненком, тільки не в добрий час… Е, та що згадувати!.. Ти що ж? Теж, може, козакувати думаєш?..
Максим ніяково посміхнувся: картини героїчної боротьби козаків мов живі стояли йому перед очима, й таким нікчемним, таким маленьким здавався він сам собі, й чогось навіть трохи страшно було з цим говірким дідом.
А той поволі розкурював люльку й усе посмикував свого сивого вуса.
— Ну, чого ж ти нічого не кажеш? Коли тікав, певно ж, щось міркував? Чи так прикрутило, що й подумати бул ніколи?.. Ну, чим ти там прошпетився?..
Максим розповів.
— Еге-ге! Т о Ярема, певно, за тобою з собаками ганятиме!.. А я думав просто так — покозакувати заманулося… Еге-ге!.. Т о нам краще тоді трохи на північ ударитись. Покружляємо днів два, а тоді можна й до коша… Ну, ходім швидше.
Дід перекинув торбину на друге плече й швидко почимчикував ледве помітною стежкою.
Довго йшли вони, продираючись крізь непролазні нетрі, переходячи глибокі яри й злазячи на порослі столітні ми дубами гори.
Місцевість ставала все горовитіша, яруги траплялися все частіше. Раз навіть обминули високу гору, в якій дід показав Максимові темну печеру.
— Тут колись люди жили — за наших прадідів… Он дивися — Ще й досі їхня сокира валяється.
Справді, коло війстя сіріла важка обточена каменюка з діркою для держака.
— Диви, — нахилився Максим, — воно й справді сокира…
— А ти не вірив? Та я колись, матері його ковінька, сам одного такого в лісі зустрів!.. Тільки це туди далі — на північ, над самою Сулою… Вискочив на мене з печери з отакенною ломацюгою… Якби не пістоля, й не одборонитися б!.. А пострілу він злякався: зразу ж, як гадюка, зашився в кущі.