— Слухаю тебе.
— Ти, Тарасе, є вибраним… Тебе вибрала Матір Божа, як єдиного праведного в компанії нашій. Єдиного, який проявив… милосердя. Ти є вибраний, щоб привести мир Божий на Україну. Ти понесеш свій хрест, як Христос, до коронного табору. Ти підеш між ляхів, щоб їхні вини пробачити та до згоди переконати.
— Олесь, та що ти таке кажеш? Який мир чи покій Божий? Як то це?
— Буде в Україні велике крові пролиття. Села лісом поростуть, вовки в них витимуть, діти малі та молодиці в ясир підуть… Потопчуть наші поля копита вражих коней. Брат брата кров’ю змочить і орді продавати стане, а всі хлопи наші та козаки стануть невільниками жорстокого тирана. І так воно і буде, якщо не запанує на Україні мир Божий… Чуєш, Тарасе?…
— Так, — простогнав Тарас. — Чую…
— Я бачу… Бачу, як золота корона на землю спадає… Чорні орли її дзьобають. Але ж повстане зі степів лицар превеликий. Він корону піднесе і на свою голову накладе. І лицар той повинен мати в гербі щит на щиті. А потім станеться велика битва при могилі Сороці при самому Бузі. А от коли ранок після неї настане, запровадить той лицар мир Божий на Україні та врятує її… назавжди.
— …Честнейшую Херуви́м и сла́внейшую без сравне́ния Серафи́м, без истле́ния Бо́га Сло́ва ро́ждшую, су́щую Богоро́дицу, Тя велича́ем, — закінчив молодий козак молитву.
— Тарасе, — все шепотів вмираючий Олесь, — я вже бачу його, короля Божого, я чую, як ти і Богун біля нього в степ їдете. На голові лицаря корона лежить, а в руці Богуна — булава… І ти їдеш з ними, Тарасе! Це ти все справиш!
Тарас перехрестився.
— Ти бачив, що нас чекає?… Тому і… від’їхав?
— Бачив, — заридав бандурист. — Я… я не знаю, що воно таке…
— Тоді вже до кінця свого життя будеш такі речі бачити. Ти будеш бачити, як твої друзі на смерть ідуть, як орда та ляхи різатимуть діточок малих, як людей в ясир беруть, як молодиць неволять. Тепер вже ти завжди побачиш, хто якою смертю згине.
— Олесю, — простогнав Тарас. — Олесю, вибачте мені… Я не хочу. Не хочу того всього бачити. Не маю я сил!
— Якщо не бажаєш, тоді ти повинен постаратися з миром Божим, — ледве промовив вбитий на паль козак. — Бо тільки тоді буде тобі спокій. Так мовить Богородиця наша, і ти повинен її слухатися. Молодий ти ще і слабкий, ляхи та козаки — то вовки порівняно з тобою. Але ж ти маєш ліру, яку дав тобі хлопець у дворищі. Бережи її, як зіницю в оці. Як зіницю волі козацької. А коли скрутно тобі буде, заграй на ній ворогам своїм. Її звуки заспокоять збожеволілі душі, упирів та сисунів[19]. Іди, Тарасе. Іди та грай.
Вересай ледь розумів слова Олеся.
— А тепер вертайся до Богуна та скажи йому… повтори ці слова… — харчав вмираючий. — Що Чорна Рада буде…
Тарас слухав та здригався від жаху. Він не міг відірвати від змученого обличчя Олеся та двох кривавих дір, на місці яких ще вранці були смарагдові очі козака — дуже красиві, оточені темними віями. Очі, якими він ловив усміхи найкрасивіших молодиць.
А потім він почув шелест і майже не вмер від переляку. Тут же, поряд, на своїй палі поворушився Сисун та виплюнув порваний кошіль ченця.
— Він бреше… — прохарчав він. — Не слухай його, Тарасе. Не буде Божого миру… в Україні…
— Біжи! — простогнав Олесь.
— Зараз… почекай-но, я хочу тобі… дещо сказати перед смертю. Підійди, Тарас!
Молодий козак здригнувся.
— От бачиш, що з нами ляхи зробили, — говорив Сисун. — Іди та помстися за нас, за друзів своїх. Стисни за кожного з нас одну ляську горлянку. Та що я кажу: одну — тут і дюжини не стачить… Слу… слухай… іди, ріж ляхів та пархатих, щоб і ноги їхньої на Україні не було.
— Не слухай його, Тарасе, подбай про покій!
— Різати ляхів! — хрипів Сисун. — Бий їх, немов вовк з степів; розривай їм серця. І нікому не прощай: дітям малим, жінкам чи дівкам. А як шаблі не стане, хватай за кинджал, за сокиру, за косу, і так мордуй їх, щоб вони знали, що гинуть…
— Тікай, Тарасе! — простогнав Олесь. — Він хоче затримати тебе… Смерті твоєї хоче. Їдь до Богуна… Їдь, благаю тебе. І швидко!
— Іди-но до мене, Тарасе… Іди, приблизься, дитино. Мушу тобі дещо сказати… Дещо важного… Слово, яке…
— Та біжи ж!!! — прохрипів Олесь.
Його голова безсило впала на груди. Тарас підігнав коня, несвідомо зблизився до Сисуна, і тут побачив дещо таке, що оселедець йому став дибки.
В туманах та випарах навколо пагорба з закривавленими палями замалювалися темні силуети вершників. Його оточували похмурі, мовчазні мужі в драних ковпаках, в деліях та посірілих, дірявих жупанах. В розідраних кольчугах, в місюрках[20], позначених надрубами шабель, в проржавілих карвашах, в бехтерцях, з бастардами, в гєрмаках[21] та бекешах. Колись їхня кінська збруя, одяг, озброєння повинні булі іскритися від барв та дорогоцінного каміння. Сьогодні ж все було подертим, рваним, покритим багаторічним пилом та болотом. Вершники колись сідали на прекрасних коней. Але ж тепер шерсть на цих верхових тваринах втратила блиск та гладкість, самі вони були вкриті чепраками в кровавих плямах; збруя постаріла, з неї звішувалися залишки китиць та чудових прикрас. Остовпілий Тарас переводив очі з одного коня на іншого… Все це були красиві коні: араби та анатолійці. Серед них не було секелів[22] чи козацьких бахматів. Все це були польські верхові коні!
20
Місю́рка, шапка місю́рська — тип шолома. Місюрки робилися із заліза або зі сталі, були невеликим шоломом, до країв якого обов’язково кріпилася кольчужна барміця, яка досягала великої довжини і повністю або частково закривала обличчя, шию, плечі. Зрідка до бармиці могли кріпитися навуші.
21
Карваш — та закарваш; південний., захіно. мадярський, заквашок — обшлаг, рукавний відворот.
Бахтерець, або бехтерець, від монгольського «бектер» — «панцир» або «кольчуга», у яких на грудях і спині, а іноді й боках було по кілька рядів дрібних пластин або дощок із заліза або міді, часто зі срібною або золотою насічкою.
Бастард — півтораручний меч.