Тарас перелякано розглянувся. Побачив… Поле, покрите полеглими крилатими лицарями, кучі людських тіл та кінської падлини. Він побачив, що чекало їх усіх. Великий чорний крук, що видзьобував очі мертвому хорунжому, який ще тримав штандарт Речі Посполитої з орлом та Погонню, глянув на нього чорними пацьорками очей. Тарас заплакав. Він не виповнив своєї місії. Не запобіг руїні, смерті та знищенню.
Козак звісив голову. Без слова протесту ліг, сунув ноги в постромки…
— А просто натяг… ніть… Да… дайте хвильку… Як скажу «Марія»… Третій раз…
Чаплинський кивнув головою в знак того, що погоджується. Коні тривожно пирхнули. Козак молився, стогнав, слова завмирали у нього на вустах. Собеський дивився на жовнірів, на вусаті, понурі, позначені шрамами обличчя. На золотисті обладунки, на струнких польських коней. Вітер шарпнув штандартами з гусарськими хрестами, лопотав червоно-біло-червоною королівської хоругвою з орлом в короні та снопом Ваз на грудях птаха, оточеного ланцюгом з Золотим Руном… Ніхто нічого не говорив. Тиша була настільки абсолютною, що було чутно тяжке дихання поводових коней.
— Маріє… — прошепотів Тарас збілілими вустами. Гайдуки чекали.
— Маріє, — промовив бандурист вже голосніше.
Чаплинський зняв з голови ковпак, почав молитися.
— Марієеее! — крикнув Тарас таким страшним голосом, що всі задрижали. А потім, крізь сльози проплакав:
Гайдуки стояли нерухомо Не підігнали коней. Не стали натягати Тараса на паль…
Дантез вдарив коня в боки шпорами, кинув його до місця страти.
— І що це має бути?! А ну натягайте!
Солдати наказу не виконали. Француз опустив голову, його губи почали дрижати.
— Тідеманн, Людендорфф! За роботу!
Названі кнехти, не вагаючись, підбігли до свого підполковника. Схватили коней за поводдя і… Завагались, коли їх погляди схрестилися з поглядами Пшиємського і Собеського, з крижано-холодними очами товаришів та почтових з гусарії, з викривленими злістю обличчями панцерних та жолнежів з легких відділів. Німці задрижали, побачивши долоні, що опадали на рукояті шабель та чеканів.
Наказу вони не виконали.
— Натягати! — завив Дантез. — А ну, рушайте, сволоти!
Рейтари мовчали.
На майдані запанувала тиша. Вітер шумів посеред хоругвами, бунчуками та гусарськими крилами; вив, нібито навколо цього місця мчала і все сильніше ярилася сама Смерть.
— Даю сто дукатів нагороди! — скрикнув Дантез. — Хто добровольцем?
Тиша.
— Двісті!
Ніхто не поворухнувся.
— То може я допоможу, — прозвучав чийсь холодний, безпристрасний голос.
Барановський. Він їхав на своєму гнідому, покритому кров’ю, болотом та піною коні на чолі хоругви вишневецьких. Вони як раз в’їхали на табірний майдан і розглядалися з цікавістю. Дантез без слова показав на Тараса. В ту ж мить декілька вершників зійшло з коней, відштовхнуло німців, сильні руки схопили віжки та ремені.
— Так, маленькі мої, — прошепотів про себе Барановський. — Наситьтеся ним до волі. Роздеріть його на шматки…
Хтось шмагнув коней по задах батогом. Тарас навіть не застогнав. Він тільки зблід та задрижав, коли свіжо отесаний паль почав заглиблюватися в його тілі… Коні все дальше натягали його на гладко отесане дерево.
— Господииииии! — завив він. — Прости їм! Вини їхні…
І все було скінчено. Солдат вправно відчепили постромки від ніг козака. Схопили паль та підняли. Тарас піднісся догори. Потім опав, ще сильніше набиваючись на вістря, коли солдатня запустила товстіший кінець паля в приготовану яму і почали обкопувати його землею.
— Ну, проклинай нас, козаче! — прошипів Барановський. — Кричи! Метай на нас громи! Я хочу чути твій біль та гнів!
— Молюся… за вас… пане… І вмираю, щоб зрозуміли ви…
Поручник з посірілим обличчям здригнувся, прошепотів щось, що інші не почули.
Солдате зашепотіли, спустили очі, почали хреститися.
Собеський повернувся і рушив прямо перед собою, протискаючись через юрбу. Очима він шукав свого стременного.
— Коня! — скрикнув. — Коня!
Слуга прибіг щодуху, ведучи на поводу коня. Полковник схопив узду Золотогривого і вскочив в сідло. Помчав галопом в сторону місця страти, осадив жеребця перед колом, на якому вився і стогнав Тарас. Губи вмираючого злегка порушилися.
— Королю… мій золотистий пане… — шепотів він. — Піднеси золоту корону, перш ніж роздеруть її на шматки… Я вам все… пробачаю. Все вам вибачаю. І всі гріхи будуть вам одпущені, якщо тільки укладете мир Божий з козаками. Так мені Богородиця казала, так воно написане… Спаси Христе… Я вже не можу… Не…