— Спи, Тарасе, — прошепотів Собеський. — Спи, ангеле, — додав, міцно хапаючи рукоять пістоля.
А потім пострілом у скроню скоротив муку козака.
Розділ V
Батовська унія
Тараща була спалена. Сьогодні вже ніхто не пам’ятав, хто був винним в ділі знищення. Чи то польський загін її зруйнував, чи то татари підпалили? Чи то селян повбивали за те, що ті поєдналися з Хмельницьким, чи то за те, що вони хотіли до бунту приєднатися? Стара історія.
Собеський, Пшиємський и Чаплинський їхали в сторону зруйнованої церкви. Ворота її були виламані, широко розкриті, в даху виднілися діри; хрести на трьох куполах перекривились, а вікна барабанів[107] зяяли ніби дірки від вилуплених очей.
Полковники сплигнули з коней, віддали повіддя слугам і переступили поріг. Внутрішня частина святині тонула у напівтемряві. Неф освітлювали смуги вогнів, що впадали через вибиті вікна. Відсвіт падав прямо на Спаса Нерукотворного, він придавав блиску стурбованому обличчю Христа, позначеному чорними смугами крові.
Богун з козаками чекали поляків в царських воротах.
— Ви посли від гетьмана?
— Від воєнного зв’язку.
Козак здригнувся, відгорнув з чола пасмо посивілого волосся. У нього було змучене, покрите зморшками обличчя, його ліва рука безсило звисала. Видно, полковник ще не оздоровів після того, як на багнах Пляшевої його мало не розтоптала юрба втікаючої черні.
— Так Виговський правду казав, що у вашому війську бунт?
— Якщо ми дійдемо до порозуміння, то знімемо Калиновського з гетьманства. Сюди ми прийшли від імені товариства хоругв, щоб говорити про мир.
— Про мир?! — пирхнув Богун. — Чи ваша милість насміхається над нами. Я ніколи не думав про угоду з ляхами. Бо за що? За спалені міста, за молодців, яких на Солониці[108] вирізали? За кривди, військові запорізькому зроблені. За козаків добрих, в хлопів обернених, за вдів, з хуторів вигнаних, за жадність та жорстокості Вишневецьких та Конецьпольських? За тиранію полковників та реєстрових комісарів? Чи може за те, що жиди церкви замикали, дітей хрестити не давали, якщо козак викупу золотом не давав? За таке ніякого миру бути не може!
— До речі, кальницький полковнику, — сказав Собеський. — Бо зараз я пригадаю вашій милості пограбовані костьоли, спалені двори, зганьблених жінок, жорстокості та зради. А разом з тим, бунти та розпутство, проти Речі Посполитої сповнені. І замість угод, за шаблі схопимося.
— Це правда, — по хвилі сказав, вже спокійніше, Богун. — Сталися справи, які кажуть нам подбати про мир. Тому ж, знаючи, що в таборі вашому діється, воліємо говорити з вами, а не з гетьманом. Ви жовніри, ви зрозумієте…
— І що ж такого сталося?
— Хмельницький хоче піддати Україну московському цареві.
Собеський і Пшиємський глянули один на одного.
— Не може того бути! — вибухнув генерал. — Як так? Чому? Господи Ісусе?
— Що, ляхи, от і заткнулися, — буркнув Богун. — І що тепер? Захопить цар Литву і Україну. Займе аж до Бреста, до Любліна. І до самої Варшави дійде. А з півночі прийдуть шведи та німці — ці візьмуть собі Королівську Пруссію та Великопольщу. І тоді вже кат вам заграє.
— Брешеш ти, пане-брате, — ствердив Собеський. — Пощо московському тиранові козацьких бунтівників підтримувати?! Пощо привілеїв ваших боронити, раз сам людей вішає, голови рубає, палить і ніякої вольності в Москві не дозволить?!
— А Україна для ведмедя московського — дуже статна молодиця, — відповів Богун. — Але ж має одну ваду: дуже вже повно в ній козаків. Але ж і на те рада найдеться — достатньо прикрасити ними дерева Київщини, і вона вже на віки буде заспокоєна. Ми бажаємо мати з вами мир по то, щоб стримати Хмельницького. У нас вже були угоди з сеймом, з королем. Одні були зірвані, другі — як білоцерківські — не були затверджені, поламано кров’ю та мечем на Задніпров’ї. Зараз ми хочемо розмовляти з коронним військом. Не з панами, не з гетьманами, але з такими як ви жовнірами. Ви нам угоду затвердите та змусите Річ Посполиту, щоб вона її дотримувалася. Бо якщо вона того не учинить, то паде, роздерта на шматки. Не стачить їй сил боронитися перед ворогами.
107
Бараба́н або підбанник — горішня конструктивна частина будівлі циліндрична або багатокутна у плані, що підтримує баню, купол або зімкнуте склепіння.
108
Солоницький бій 1596 року — вирішальний бій в урочищі Солониця поблизу міста Лубен (сучасне село Солониця) під час повстання Наливайка 1594–1596 років. 26 травня (5 червня) річпосполитське військо почало гарматний обстріл табору, готуючись 28 травня (7 червня) почати вирішальний штурм. Але вночі проти 28 травня (7 червня) верхівка реєстровців по-зрадницькому схопила Северина Наливайка, Матвія Шаулу та інших керівників повстання і видала їх Станіславові Жолкевському. Під час переговорів жовніри коронного війська, всупереч наказам Жолкевського, підступно напали на табір і вирізало, за деякими твердженнями, кілька тисяч повстанців разом з їхніми жінками і дітьми. Коронні рубали тих, що втікали, упродовж милі, так що труп лежав на трупі. Тільки 1500 козаків на чолі з Криштофом Кремпським прорвали оточення і відступили на Запоріжжя. Наливайка з іншими ватажками відвезли у Варшаву, де їх судили і стратили, причому вирок Наливайку був затверджений сеймом.