— Милостиві панове, — звернувся Калиновський до полковників. — Так що діждалися ми різунів! Затримаємо їх перед бродом, а я стягну решту війська з доріг та трактів!
— Це може бути козацька хитрість, — заперечив Одживольський, — щоб ми повірили, нібито орда і запоріжці бажають форсувати ріку під Четвертинівкою, а не під Ладижином.
— Чи то я погано почув, чи то крук закаркав?! — вибухнув Калиновський. — Ти, мил’с’дар, бажаєш вчити мене воювати? Слава Богу моя булава при мені, і команди віддаю я!
— Я тільки раджу.
— В сраці бачив я твої ради. У Хмельницького замало війська, щоб наважитися на розділення сил. Пане Собеський…
— Слухаю, пане гетьмане.
— Візьмеш свій полк та вдариш на козаків. Ти мусиш затримати їх в полі перед бродом. Тим часом я зберу решту кавалерії з табору.
— Так точно!
— І вирушай зараз же. Бий без жалості. Коли різуни понюхають пороху та посмакують наших шабель, не будуть такі охотні до форсування ріки!
Собеський рушив риссю до своїх загонів. З поручниками та ротмістрами він поєднався, коли ті зібралися навколо великого дубу.
— До хоругви! — наказав він. — Трубити через мундштук[111]. І через пів чверті години вирушаємо. Хто бажає, панове, перед битвою дозволяю герць, тільки недовго.
Поручники та ротмістри роз’їхалися по своїх ротах Все було вже домовлене, накази видані; гусарські та панцерні хоругви почали переміщуватися через ліс та березняки на схід, до невеликих височин. Коні йшли риссю та шагом, хоробро пирскали, що всі приймали за добрий знак.
Собеський значно випередив власних людей. Він скочив перед лінію війська, перебрався через кущі, струмок і першим виїхав на височину.
Він знав, що таким чином наражається на те, що козаки його викриють, але ж битва повинна була початися в будь-яку мить, тому йому було все одно. Староста в’їхав галопом на пагорб, який, власне, був древньою, розмитою дощами могилою.
Тут Собеський утримав коня. Тут на піднесенні, він чув себе вільним, ніби птах, споглядаючи на плаский степ, що замикався на сході лінією далекого лісу, на півдні — пагорбами, а на півночі — долиною невеликого, багнистого струменя. Заслонив очі від сонця і глянув на схід.
Козаки наближалися швидко… Він чітко бачив запорізьку кінноту, що йшла вільною лавою, та орду, що посувалася за нею. Далі йшов табір — шість чи вісім рядів возів, які прикривала піхота — молодці з рушницями марширували при крайніх рядах возів, заслоняючи, перед усім, коней. Табір вже був підготовлений до бою. На вози насипали землю та гній, в перервах між ними вели гармати. Тили укріпленого табору стерегла козацька чернь — серед трав та заростей сіріли свити та кожухи. Швидким кроком там пересувалася збройна босота — селяни та бідні козаки, що несли кістені, списи, цепи та та коси, насаджені на деревця стійма.
Собеський почув, як серце починає битися все сильніше і сильніше. Він висунувся ще більше до переду — самотній вершник серед трав — підперся під боки. На фоні неба він стояв, ніби останній польський лицар в степу, ніби великий пан, що поглядає на плебейську армію челяді та громадянських слуг, наступ якої ось-ось повинен був розбитися на польських грудях. Але ж то були не трусливі слуги та челядь. Через степ йшло військо, яке вже давно било кварцяні хоругви Речі Посполитої під Корсунем, Пілявцями та Зборовом.
І тут його помітили на фоні неба. Козаки вказували його один одному, двоє з них повернуло в сторону табору. Декілька молодців, що сиділи на добрих, зі здобичі, польських конях, висунулися наперед. Вони швидко підігнали жеребців острогами і погнали їх на зустріч з самотнім ляхом.
Собеський навіть не рушив з місця. Він бачив, як козацький табір сповільнив і почав затримуватися — формуючи чотирикутник. Полковник знав, що того не можна було дозволити. Однак, виставлення табору з возів було неабияким мистецтвом, а перш за все вимагало часу. А от його у козаків і не було.
Тупіт молодецьких коней посилювався. Собеський помітив перед собою кінські морди, сірі та зелені свити козаків, почув тупіт, що робився все гучнішим.
— Алла! Алла! — завили запоріжці по-татарськи.
Полковник не порушився. Козаки були близько. Ще дві сотні кроків… Сто п’ятдесят. Ну все, могло б здаватися, що зараз нападуть на Собеського з усіх сторін, захоплять його, вб’ють, затопчуть кінським копитами!
Вони вже були на відстані в половину пострілу з луку від місця, в якому стояв полковник, коли земля задрижала, і з-за пагорба на швидкості випала лава польських застрільників, бажаючих сточити поєдинок перед загальною битвою. Швидко, немов блискавиця, ніби морська хвиля, що опливає скальний хребет, лава розступилася, обминаючи Собеського, а потім впала на козаків, що мчали на повній швидкості. І в одну мить задзвеніли шаблі, гукнули пістолі і напівгаки, свиснули стріли, роздалися крики і передсмертні хрипи. Молодці, яких застали зненацька, полягли в одну мить. Частина них звалилася з коней, пала на землю; інші почали завертати, тікати в сторону табору. Поляки і рейтари кинулися за ними. Але ж тут з табору на них навалилося більше козаків; посеред трав почалися сутички і поєдинки. Всі стріляли один в другого з пістолів та луків, билися шаблями та кістенями.