А потім з-за возів роздалися постріли. Запоріжці відповіли вбивчим вогнем з рушниць та підмушкетів. Кулі свистали ляхам коло вух, забивали коней, виривали з сідел вершників, які розпачливо бажали пробити собі дорогу до волі.
— Вперед, кров собача! — крикнув Собеський. — Бий, мордуй! Рубай вози!
Богун на своєму красивому коні кидався туди-сюди між возами. Він не знав, що робити. Засідка, яку він заставив, вдалася аж дуже добре. Майже цілий полк польської кавалерії був зараз замкнений в страшній пастці з возів. Зараз він мав у руці… голову Собеського.
Але що йому було робити? Припинити все це? Відкрити брами табору? Богун бився з думками; не знаючи, як повинен зробити, він шарпав оселедець, кусав вуси, бив булавою по стегну…
А потім нахилився в сідлі до Пилипа:
— Відкрийте брами! — рикнув він. — Ляхи і так переб’ють один одного! А тут їх забагато! Вони виріжуть наших в таборі!
Пилип скам’янів. Але не від слів Богуна. Він дивився над плечем полковника, на щось так, що діялося за спиною отамана.
Богун обернувся і теж скам’янів. За ним стояв Хмельницький на своєму чудовому буланому коні, взятому з табунів Сангушків, з гетьманською булавою в руці.
— Ну от, знову удалася Богунові хитрість! — весело гукнув гетьман, скалячи жовті клики. — І хто б міг подумати: чотири ляські хоругви в наших руках. Ну що ж, мил’с’дар полковнику, перестріляй ляхів! Кінчай з ними, щоб менше стиду для них було!
— Молодці не втримають! Втратимо піхоту, милостивий пане гетьмане!
— А з коли це ти став таким вразливим, Іванку? Чи від виду крові молодецької погано тобі, як німчинові? Чи мало ти її бачив? Піхота витримає, це я тобі кажу. А якщо не витримають, поміч їм пришлю. Добре справився, пане Богун. Тимофій з молодцями і ордою Нурадина вже під Ладижином. Ти стягнув на себе увагу і злість ляхів, так що можна сказати, що виграли ми битву, бо інші наші полки підійдуть під табір непоміченими.
Богун матюкнувся під ніс.
— Herr Oberstlejtnant! Козаки заперли табір! І всередині замкнули Herr Собеського!
Дантез прикусив губу. Він і сам бачив, що сталося. Марек Собеський був у безвихідній пастці. Навіть з цього місця Бертран чув постріли, крики людей, яки вбивають, стогін поранених та брязкіт шабель. В таборі билися не на життя, а на смерть, вбивали за кожну вільну п’ядь землі. Козацькі цепи, кістені та коси збирали гідну данину польською кров’ю.
— Herr Oberstlejtnant, чи ми не допоможемо полякам? Не порятуємо камрадів?
— Собеський заліз заглибоко. Через табір ми не проб’ємося! Стояти на місці!
— Herr Gott! — видавив з себе змішаний вахмістр. — Jawohl!
Дантез мовчав. Все складалося просто чудово. Тепер в нього було одним ворогом менше.
— Мил’с’даре пане гетьмане, гусари готові до наступу на табір! — скрикнув Зигмунт Друшкевич.
Калиновський поглянув в сторону закривавленого козацького коша, в якому кипів бій.
— Чекати! — наказав він. — Без мого слова ніхто не рушить.
— Так там же наші гинуть! — крикнув Друшкевич.
— Ваша милість не залишить Собеського, щоб його зарізала чернь, — сказав Пшедвоєнський. — Ми готові атакувати.
— Це хитрість Хмельницького.
— Собеський та Одживольський згинуть!
— Солдатська річ.
— Ваша милість, пане гетьмане, прошу не залишати їх без допомоги!
Калиновський змружив свої короткозорі, злі очі.
— Першому ж, хто самостійно дасть наказ до атаки, — просичав він, — сам розіб’ю башку булавою. Повертайтеся в ряди!
Гусарські і панцерні хоругви безсило відбилися від стіни возів, залишаючи людські та кінські трупи, плями крові, порубані вози. Козаки укривалися за колами та під осями — вони з’являлися на мить, щоб віддати постріл, а потім зникали, щоб забрати від своїх вже заряджену зброю.
Поляки не могли розірвати табір, вони не були в стані прорубати собі дороги до волі. Смерть заглянула в очі молодому полковникові. Збиті серед возів вершники падали від ядер козацьких гармат та аркебузних куль, вони валилися з коней, а їх рубали косами, кололи списами, стягували на землю, вони падали з закривавлених верхівців.
— Завертай! — розпачливо крикнув Собеський. — Ми повинні пробитися!
Дантез бився з думками. Він поглядав на ряди польської кавалерії, яка з’явилася з-за пагорба, але гетьман Калиновський утримав наступ, не бажаючи допомагати Собеському. Це було шаленством, за яке Калиновський повинен був сплатити втратою булави. То була кара за те, що молодий полковник вставився за Тарасом…