— Собеський з Пшиємським почали перемовини з козаками. Ще день-два, і вони підпишуть нову угоду, не дивлячись на короля, гетьмана та шляхту. А потім рушать на Варшаву. Якщо таке станеться, всі наші заходи не будуть варті й фунта спутаної шерсті.
— Угоду? З козаками? Як це так? — скрикнув Дантез. — Як таке можливе?
— Переспала з слугою Пшиємського. В нього був довгий язик. Як у всіх чоловіків.
Дантез закрив обличчя долонями.
— То… неможливо. Польські шляхтичі… З різунами? Не могло такого статися!
— Краще думай про те, що нам найкращого учинити!
— Ми не можемо допустити до цього. Чи відомо тобі, де ведуться перемовини?
— В Таращі, в старій церкві.
— Так що, Євгенія, ми мусимо діяти. Візьми три десятки рейтарів, знайди пана Барановського і розкажи йому про все.
— А що потім?
— Потім? Однайдіть козацьких посланників. І вишліть їх на саме дно пекла!
Євгенія покивала головою на згоду.
— Мене звуть не Євгенією, — прошепотіла жінка.
— І як же тоді? — Дантез схопив її в обійми і склав на її вустах довгий жагучий поцілунок.
— Я — Юстина Годебська.
— Так ти не француженка? А я вважав, що ти належиш до фрейлін королеви?
— Можливо. А тепер бувай, любий…
— Євгеніє… чи то… Юстино… Ти… повернешся?
— Ти не поїдеш зі мною?
— Якщо вибухне бунт, я буду єдиним прихильником Калиновського. Так що не можу звідси рушити.
— Так що бувай.
— Ти повернешся до мене?
— Можливо.
Ледве сонце роз’яснило тумани, що висіли над Бугом, ледь з випарів виглянули пагорби, перед брамою табору зачорніли людські та кінські силуети.
Поверталися поконані. Поранені, на покривавлених, покритих піною конях, що ледь волочилися, спотикалися, яких вели за узди товариші і почтові. Наближалися солдати, покриті болотом та кров’ю з ран, в порваних жупицях і райтроках[116], в погнутих облаштунках, порубаних кольчугах.
— Хмельницький іде! — крикнув драгунам, що стояли у брамі, Станіслав Гурський, поручник панцерної хоругви, що тримався за розрубану голову, перев’язану закривавленою корпією[117]. — Орда! Побили нас! Будіть гетьмана!
Труба заграла тривогу, і табір заповнився хрестом зброї, кінським іржанням, говором та окриками. Від вуст до вуст, від намету до намету, від воза до воза котилося одне страшне слово:
— Козаки!
Спішно накинувши вас і райтрок, Пшиємський верхи скочив до брами табору. Дуже скоро з’явився і Собеський, під’їхали Одживольський, Корицький, Незабітовський та решта старшини. За ними з табору вискакували товариші і почтові з хоругви, і дуже скоро ціла юрба жовнірів зібралася на лугах перед табором.
— Що діється? — викрикнув Пшиємський. — Де Хмельницький? Де татари?
— Нас окружили! — простогнав Гурський. На його пов’язці з’явилися нові плями крові. — Орда Карачи-бея перейшла Буг під Четвертинівкою!
— Як це так? Ми ж добули переправу під Ладижином! Богун побитий. Так він відступив? Не може того бути!
— То була хитрість! Богунова хитрість! Коли ми козаків забавляли, решта кошу разом з ордою перейшла броди перед Четвертинівкою і Сорокою! Горе нам!
Всі підняли голови, чуючи тупіт тяжких рейтарських фризів, шум бунчука з кінського волосся та лопотання коронного прапора. Це наближався Калиновський в оточенні рейтарів з полку Богуслава Радзивілла.
— Ваша милість, пане гетьмане, — сказав Пшиємський. — Козаки переправилися через Буг вище табору!
Калиновський зблід. Він осадив коня перед раненим Гурським, якого підтримували закривавлені товариші, і штовхнув його булавою в плече.
— Під суд підеш, пане поручнику, за те що розсіваєш замет! За те, що підбурюєш до бунту! — процідив він крізь зуби. — Повертайтеся до хоругви і готуйтеся до бою!
— В таборі ми не утримаємося, — відізвався Пшиємський. — У нас замало війська, щоб обставити вали. Відійди з кіннотою, милостивий пане гетьмане! Збережи для Речі Посполитої коронне лицарство. Я залишусь з піхотою в редутах і прийму на себе напір неприятеля. За цей час ти вспієш зібрати решту хоругви та прийти мені на допомогу.
Між старшиною пішло бурмотіння.
— Його милість пан генерал має рацію, — промовив сивий Ян Одживольський. — Оборона в таборі — це поразка. Відхід порятує гусарію та панцерні хоругви. А коли прийде допомога та війська з Каменця, ми повернемося, щоб спробувати щастя з Хмельницьким!
Калиновський поглянув на офіцерів, пересунув очі від одного спаленого сонцем, позначеного шрамами обличчя до другого. В них він вичитав поразку.
116
Жупиця — короткий легкий каптан з рукавами чи без них. Райтрок — сюртук з розрізними полями, звикло для верхової їзди.