— Ми залишаємося в таборі і приймемо битву! До хоругви! — рявкнув Калиновський.
Ніхто не порушився.
— Дантеееез! — крикнув гетьман. — Дантееез!
— Його при нас немає, милостивий пане!
— Спровадьте його! — скрикнув Калиновський. — І негайно!
Ким був пан Смерть? Яке обличчя скривав чоловік, в ім’я якого Дантез повинен був послати на смерть тисячі людей? І чому він бажав довести події до такого страшного кінця?
Француз пив у власному наметі, оточений стражами. Він сам доливав собі вина і постійно роздумував над своєю невеселою долею. Він сам собі ставив питання, чи був Смерть магнатом, одним з окраїнних крулев’ят, чи теж дворян з оточення Яна Казимира? Якщо під маскою прятався політичний статист, тоді Дантез від біди міг би заложити, що це був хтось з сенаторів Речі Посполитої. Хоча сумніви у нього й були. Чорти б їх взяли, ну який каштелян чи воєвода наважився б на такий чин? Януш Радзивілл, польний гетьман литовський, який зірвав останній сейм? Чи може його родич, литовський кравчий Богуслав, полком якого командував Дантез? А може хтось з Лянцкоронських? Ба, а може сам підканцлер Радзейовський, осуджений в січні на вічну баніцію за напад на палац Казановських, здійснений в присутності короля. Якби жив старий канцлер Оссоліньський, француз підозрював би його. Але ж Оссолінський давно вже віддав Богові душу, також, як і його присяглий ворог, Єремія Вишневецький.
Та під три чорти! Раз вже то був не Ярема, хто тоді? Не доброзичливий же брацлавський воєвода Кисіль, не гетьман Калиновський!
Але ж який польський магнат носив на шиї золоту коллану[118] з зображенням баранця? Баранця?… Дантез схопився за голову. Він чув, що знаходиться за крок від викриття великої таємниці. Він знав, що Смерть поповнив помилку, залишаючи в своїм костюмі цей багатий ланцюг, бо — Бертран був у тому впевнений — такої коштовної та рідкої прикраси на шиї не носив би звичайний магнат чи звиклий власник декількох сіл.
— Ваша милість! Ваша милість…
Дантез був п’яний, тому не відразу зорієнтувався, що йому світить. До намету вскочив вахмістр і залишені на сторожі рейтари. Всі з оголеними палашами, витягнутими пістолями.
— Ваша милість! Що чинити?! В таборі бунт!
— Що?!
— Поляки оголосили коло. Не бажають слухати гетьмана! Бунт, ваша милість!
Вахмістр припав до руки Дантеза, зірвав з своєї голови капелюх й низько склонився.
— Пощадіть, милостивий пане! — скрикнув він. — Бо поляки нас розсічуть на порції! Біжимо, поки всі ми живі!
— Ми давали присягу Його Величності! Дістаньте коней! Їдьмо до гетьмана! Підсипати порох на полиці, зброя напоготові! Оголосити тривогу по квартирах! Полк на коня!
Дантез першим скочив до виходу. Йому швидко подали іспанського скакуна; рейтари в шкіряних колетах оточили його з усіх боків.
— Галопом! До гетьмана!
І вони помчали ніби хмара по табору, між рядами возів та наметів. А в таборі панували сум’яття і галас. Можна було слухати барабанний дріб та стукіт копит, що доносилися з майдану. Потім до ніх донісся рик з тисяч людських горлянок. Десь з правої сторони, між наметами гукнули постріли.
Дантез осадив коня перед наметом гетьмана, сіючи паніку поміж гайдуків, що охороняли його. Челядь Калиновського була озброєна рушницями і крилася за частоколом, якби-то за хвилю сюди мала навалити половина коронних хоругв з цілого табору.
— Де гетьман?
— Його милість відправився до полковників! На майдан! Там бунт!
Дантез вже хотів вдарити коня шпорами, вже хотів помчати слідом Калиновського, коли його очі помітили дещо, що майоріло перед гетьманським наметом.
Француз завмер. Він окаменів в сідлі, а потім зблід, осунувся назад. Може він і впав би, але вахмістр підхопив його за руку, потім з обох боків командира підхопили рейтари.
Дантез нічого не казав. Навіть не рухався, вдивляючись в малиново-біло-малинову, увінчану трьома гострими язиками хоругву Речі Посполитої, з гербом, що представляв щит, поділений навхрест, з королівськими гербами польських Ваз, а на наступному щиті — Орла та Погонь. Золоту корону зверху та гербовий щит, продірявлений отворами від гарматних куль, оточував золотий ланцюг з баранчиком. Блискуча коллана, що притримувала шкіру баранця, була майже такою ж самою, як оздоба, що звішувалася з шиї пана Смерті.
Дантез примкнув очі. Так… Він знав вже все. До нього вже доходило, чого такого він зробив, чиїм слугою став. Француз звісив голову і дозволив рейтарам вести себе. Зброя немов би сама випала в нього з рук.
— До гетьмана… — рявкнув він. — Ведіть, шельми, сучі діти…