— О Боже, — прошепотів він пізніше побілілими від страху губами. — Що ж я наробив…
До Калиновського вони дісталися в останню мить. Полковники стояли перед гетьманом з видобутою зброєю. Вони мовчали, а їхні гнівні, люті обличчя говорили самі за себе.
— Пане Дантезе… — охнув гетьман. — Бунт!
Дантез миттю зрозумів, що світить далі.
— До зброї! — гукнув він.
П’ятдесят рейтарів одночасно похилилося в сідлах. П’ятдесят рук в рукавицях схопило рукояті пістолів та пуфферів. П’ятдесят курків з хрустом впало на полиці вже заведених замків. Півсотні стволів глянуло в обличчя польських лицарів.
— Я вас… — прохарчав гетьман. — Я вас в диби… Дантееезе!
Вони стояли одні напроти других на лугах перед брамою. З однієї сторони поляки та русини, в ярко-червоних та жовтих деліях, в гєрмаках та жупанах, в чудових ковпаках, оздоблених пір’ями чаплі. З другої ж сторони — шість рядів чорних рейтарів. Вершники з степових станиць мірилися очами з наємниками цісарської війни.
А між ними була смерть!
— Дантез! Перестріляй цих сукиних синів!
— Feuer! — гукнув oberstlejtnant власним людям. Однак, жодного пострілу не прозвучало. Ніхто не загинув. Земля задрижала під копитами. Очі рейтарів розширювалися все сильніше. У деяких почали дрижати руки, що тримали зброю, а тяжкі коні-фризи почали хропіти та щулити вуха. За спинами польських полковників наростав шум пір’я, лопотіння прапорців. А потім вільно, велично за ними виріс ліс сріблястих крил, стіна блискучих обладунків та три ряди кінських морд, оздоблених китицями та султанами. Це гусарські хоругви Собеського та Одживольського вийшли з кінців майдану і тепер риссю скакали до своїх полковників. Рейтари розбіглися, ніби перелякані качки. Калиновський завернув коня та помчав в сторону редутів, обсаджених піхотою.
— Гетьмана геть! — крикнув Незабітовський.
— Геть! Геть! — підхопило декілька горлянок. — На погибель!
Ротмістри та полковники кидали шапки догори. Всі кричали та раділи. Пшиємський вдарив коня шпорами, рвонув за поводдя, його жеребець став дибки та дико заіржав.
— Милостиві панове, до кола, до кола! — скрикнув генерал.
— Немає часу на балаканину, — заявив Одживольський. — Тривогу грають! Тому, primo: відмовляємося підпорядковуватися Калиновському, який не є в стані доводити. Secundo: ми повинні вибрати маршалка. Я пропоную зробити ним пана Пшиємського, найстарішого та найчеснішого жовніра з нашої компанії. Він полки водив, коли ваші милості ще в пелюшках скиглили!
Всі булави і буздигани витягнулися в сторону Пшиємського. Ніхто не став протестувати. Генерал примкнув очі, склонився ротмістрам.
— За гріхи мої приймаю, — сказав він. — А тепер за Калиновським! Доки він не встиг збунтувати німців та шотландців!
Полковники роз’їхалися по своїх загонах. Відразу ж через майдан до редутів рушили перші відділення — на чолі панцерна хоругва Миколая Коссаковського, за ним — добре одягнена Северина Калінського, потім гусари Собеського і решта козацької кавалерії. На кінці — різнобарвна юрба табірної челяді та слуг.
Хоругви вийшли на вільний простір між табором та редутами. Під шанцями вже чорніли ряди німецької піхоти. Плече в плече стояли там вусаті, сурові мушкетери з кобилами. Вітер шарпав їх плащами, лопотав штандартами з хрестом святого Андрія на чолі стояв розвинутий в цинек[119] баварсько-німецький загін Хоувальдта, ззаду — курляндський загін Река і прусський Радзивілла. За ними очікувала рейтарія Богуслава Радзивілла, червоніли брекани[120] жовнірів полку Батлера, в якому служили шотландці та ірландці, споглядаючи зараз з-під одягнених набакир беретів та озброєних нідерландськими мушкетами без підсошків-форкетів.
Польські хоругви стали напроти піхоти ніби золотистий мур, перебитий жовтими та малиновими барвами делій та жупанів, блиском кольчуг та бехтерців, сяянням гусарських об лаштунків. Пшиємський послав до гетьмана Єжі Баллабана. Поручник під білим прапором скочив до рейтарів Радзивілла. Жовніри розступалися перед ним, створюючи вулицю, яка вела туди, де на кінці стояв на коні Калиновський.
— Його милість пан Пшиємський, маршалек конфедерації просить, щоб ви, ваша милість, відставили кровопролиття, — сказав Баллабан, знімаючи шапку перед Калиновським. — Ми не бажаємо, щоб ви, ваша милість гетьман, складали булаву, а тільки відмовилися від командування.
Калиновський нічого не казав, однак його руки, що тримали щирозолоту булаву, інкрустовану бірюзою та альмандінами[121], дрижали все сильніше.
119
Цинек — батальйонний стрій в шість рядів, з пікінерами в середині і мушкетерами на крилах.
121
Альмандін — найтвердіший і найпоширеніший різновид червоних або червоно-фіолетових гранатів. Колір альмандинів може бути вишневим, малиновим, фіолетовим та буро-червоним. Рідко трапляються майже чорні альмандини. Інтенсивність відтінку залежить від кількості сполук заліза.