— Зрада! — сурово мовив Одживольський. — І що ми зараз будемо робити?
— Милостивий пане Богун, — одізвався Собеський. — Те, що ви нам зараз показали, змінює постать речей. Від щирого серця ми цінимо те, що ви учинили, і такою ж буде думка всього коронного війська. Дозвольте нам останній раз порадитися над вашими кондиціями перед церквою.
Богун покивав головою. Полковники зібралися до виходу. Пшиємський мало не втратив свідомості. Одживольський був блідий, ніби жіноча сорочка. Ця страшна новина поразила їх ніби блискавка.
— Не повернуться ляхи, — зі злістю в голосі сказав Баран.
— І трясця їх мордувала!
— І кий їм у сраку!
— Знову війна буде!
— Чекайте, — прохарчав Богун. — Останній раз вухо до них наставляю.
Довго не чекали. Двері церкви відкрилися знову. В них показався Собеський та Одживольський. Молодий ротмістр ішов з піднесеною головою.
— Пане Богун і вся старшино війська запорізького, — промовив він. Продовжив вже тихіше: — Ми, коронне лицарство… Жовніри та захисники Речі Посполитої… Польські шляхтичі гербові…
Він знову замовчав.
— Та що тут довго гадати. Ми згодні!
Козаки скрикнули одним голосом. Зірвали з голів шапки, підкинули їх догори. Всі вони почали обійматися, стискати один одного.
Богун пішов до Собеського. Вони впали в обійми…
І тут кальницький полковник сильно затремтів. І знову його перекосило, тілом потряс пароксизм болю. Він осунувся і впав на стіл, схватився за бік, зуби застукали…
— Смерть іде, — простогнав він; обличчя покрилося блідістю. Запоріжці кинулися рятувати свого вождя, з другого боку до козака припали Одживольський і Собеський. Богун кидався і хрипів, з його вуст текли червоні струмки. — Кінець, — простогнав він. — Кінець, панове-молодці. Але мені нічого не жаль, коли угода… В степу… В степу поховайте, — майже проскиглив він. З очей стікали сльози.
Собеський не знав, що з ним діється. Він дивився на вмираючого полковника, і могло б здаватися, нібито його постать росте, робиться потужнішою, що світло б’є з очей та піднесеного чола.
— Пане полковнику! — скрикнув він, — підіймаючи руки догори. — Жаль вмирати в такий час. І твій кінець ще не надійшов!
Одним швидким рухом до решти розірвав він закривавлені бинти на боку Богуна, відкриваючи страшенну, синю рану. І одним жестом, майже не відаючи, що чинить, він заглибив пальці в пухлині.
Богун завив, майже підірвався зі столу.
— Та що ж ви… Вмираю…
Собеський вирвав з козацького тіла щось мале, стікаюче посокою. Поклав його на стіл, і тоді цей маленький предмет покотився, залишаючи кривавий слід. То була мушкетна куля…
Богун завмер. На його обличчя повернулися рум’янці. Він з криком схопився за поранений бік, здивовано погледів на Собеського.
— Ва… ваша королівська величність… Я… Ваша милість полковник. Я не знаю…
— Спи, гетьмане, — прошепотів Собеський. — Заберіть його і перев’яжіть.
Козаки тріумфували, кричали «віват!». Відомість про згоду на козацькі умови вже розійшлася серед молодців, тому біля церкви палили з пістолів, волали «у-ха!», танцювали, котили й відкривали бочки з медом та палянкою.
— І як ти того зробив, пане-брате? — спитав Одживольський.
— Я… — прошепотів Собеський, — …не знаю.
— А впорався добре, — буркнув Пшиємський. — Тепер козаки будуть до нас прихильнішими.
— А яким ти гербом печатки ставиш, пане Марку?
— То ваша милість не знає? Яніною!
— Яніна? Щит на щитові? — замислено промовив старий полковник. Тоді я про вашу милість вже чув.
— Де ви чули? І що?
— Та мені воно якось соромно і казати…
— Пустих слів казати ж не станете, пане-брате!
— Говорили, нібито ти станеш королем Речі Посполитої, — засміявся Одживольський.
— Хто таке говорив?
— Козаки. А ще баби на ярмарку.
Богун зімлів. Могло статися, що він би і цей світ покинув від втрати крові; на щастя, Пшиємський визвав козаків і наказав їм перев’язати отамана. Після чого він впав в обійми з Бараном, Гроїцьким та останніми полковниками.
— Тепер треба угоди скласти належним чином і підписати, — з трудом промовив Пшиємський, ледь вивільнився з запорізьких обіймів.
— Немає тут Виговського, і мало хто з молодців вміє писати, — сказав на це Гроїцький. — Ви спорядите угоду і пришліть її, вже підписану, через два дні. Це буде двадцять перше травня.
— Або ж… перше juni за нашим календарем. А що зробить Хмельницький, коли про це довідається?