— Він нічого не скаже.
— Нібито чому ж?
— Бо вже буде секір-башка! А коли Богдана не стане, ми прийдемо до вашого табору угоду присягати. З усіма полками.
— Добре. І ми будемо раді зустріти вас. Через два дні я пришлю мил’с’даря Чаплинського з паперами.
— Так точно, ваша милість генерале!
— Ну що, курвини сини, чули?! — буркнув Сірко, не випускаючи з вуст цибуха добутої у ворога люльки. — Угода укладена!
Козаки Богуна схопилися на ноги.
— То ми вже є шляхта, панове-браття! — скрикнув Криса.
— Ну а я тепер ясновельможний пан!
— А я — ясно освічений!
— Дурень! Ти все життя хлопом будеш!
— А ну цілуй руки! — Криса протягнув до Сірка обидві руки, прикрашені чотирма шляхетськими перснями: Кошцєшою, Равічем, Наленчем та Правдзіцем. — Цілуй панські руки!
— Пилипе! Давай-но гетьманську чару! Є оказія до горілки засісти!
— Персні коронні, шляхетські! — закричав Криса, відриваючи від пояса жменю шляхетських печаток. — За шостака, за орта, за тимфа віддам! Гей, панове шляхта запорізька, купуйте, бо хто без персня на пальці, той є хамом, не достойним лицарської честі плебеєм! І такому тільки чеканом в зуби!
Козаки кинулися до Криси і почали виривати персні один у одного, оглядати їх, передавати з рук до рук.
— Оцей! — рикнув Сірко. — Цей мій буде! Тут є три списи, значить — рід лицарський! Скільки хочеш?
— Та що там довго гадати! Давай тимфа!
— Тю на тебе? За що тимфа? Як то так? Чому так дорого?
— Бо ти є хлоп, а це герб достойний. Занадто добрий на твої хамські руки!
— О, дивіться-но, які тут на перснях бестії! — здивувався молодий козачок. — Дракони, лебеді, чорти якісь. А тут, що я бачу — граблі?!
— Як то, граблі? Значить, то є хлопський перстень, а не шляхетський! Гей, Сірко, хаме, оцей буде для тебе добрий, чубарику!
— А ти що береш?
— Оцей, з лілією!
— Хо, відразу ж видно, що то перстень дівки гулящої! Лілія! Теж мені!
— Ги, дивіться-но, сарацина голова!
— А тут куревська пизда…
— Де пизда, а ну покажи!
— То не пизда! — пояснив Криса. — То є жіноча хустка. Значить, Наленч.
— Еее, то значить, той герб є для бабів добрий!
— А це що за герб, Криса? Як він зоветься?
— Ну і як? Три хери…
— Ха! Ото мені, брат, підходящий перстень. По ньому відразу видно, що ти пан на всю харю! І чоловік, як видно, на всю мотню! То і звучати буде: Матвій голитьба гербу Три Хери!
— Та які хери, дурню! То ж соснові гілки! А герб зветься: Годзємба.
— А мені давай зі срібною стрілою!
— За нього заплатиш два шостака!
— Як то? Чому так?
— Бо то герб знаменитий. Савроматський і вандальський.
— Звідки відаєш?
— Бо на нім знаки, як на дніпровських курганах, невіглас. Це значить польські савромати їх там залишили!
— Дивіться, брати! Діва на ведмедеві! Давай, Криса!
Не минуло багато часу, як всі персні з пояса Криси зникли. Молодці добре запаслися ними. Деякі, більш заможні, взяли по два, по три. І відразу ж посварилися, вимінювалися, бились та видирали собі найбільш знамениті печатки.
— Милостиві панове! — скомандував Сірко. — А тепер до палянки! Вип’ємо за нашу нобілітацію!
— А я з тобою не п’ю! — заявив Криса.
— А це ж чому?
— Бо ти хам, а я — шляхтич. І герб в мене більш цінний. Дивись, три чортячі голови гравіровані! А в тебе що? Стіг з села! Та на погибель з таким гербом! Старим бабам на сміх!
— Ах ти ж, курвин сину! Почекай но!
А потім все пішло навіть дуже швидко. В півтемряві блиснули запорізькі шаблі, і так відбувся перший поєдинок шляхетно «уродзоних» козаків.
Розділ VI
Initias Calamitatis Regni
Даніель Чаплинський, поручник національної панцерної хоругви, а чотири роки тому — чигиринський підстароста з милості ясноосвіченого Олександра Конєцпольського, ніс хрест вже чотири роки… З тієї миті, коли вигнав з хутора в Суботові Богдана Хмельницького, коли наказав своїм татарам майже до смерті побити Тимофія, коли, в кінці кінців, оскаржив старого козака в зраді і відібрав у нього Гелену.
Якби ж то йому знати, що вже тоді Хмельницький розмовляв з королівськими посланниками! Якби ж то йому здогадуватися, що Запоріжжя мало готуватися до війни з Туреччиною! Хмель, зламаний звинуваченнями у зраді, збіг на Січ та підняв козаків на боротьбу, розбиваючи війська Речі Посполитої під Жовтими Водами та Корсунем. І все це — з вини його, Даніеля Чаплинського. Ні с того, ні з сього пан чигиринський підстароста зробився найбільш ненависною особою в усій Речі Посполитій. Це йому приписували на сеймах та сейміках провокування бунту. Це його голови вимагав Хмельницький в комісіях та угодах. Чаплинський міг би збігти хоча б до Пруссії чи до Цісарства. Він міг зашитися в якімсь куті і перечекати негоду, але цього не зробив. Він вступив до війська, бився з козаками, першим вибрався з обложеного Збаража, везучи листа до короля. В кінці кінців, він став поручником панцерної хоругви, а товариші та старшина оцінювала його мужність. Однак, полегшення він від того не зазнав.