Кожен раз, коли він бачив трупи, різні, спалені міста, вирізані села — до нього поверталися спомини чотирьохрічної давнини. «То все моя провина, — шепотів він сам до себе. — Це все я справив…» Він ішов крізь мерців та кров. І тому зараз віз в саквах батовську угоду, яка повинна була здійняти страшний тягар з його серця.
Старшина вже чекала їх побіля покинутої церкви. Чаплинський під’їхав під ворота, сплигнув з коня.
— Слава Богу!
— На віки віків!
Поручник увійшов до церкви, схилив голову та перехрестився. А потім підійшов до царських воріт, де його чекала козацька старшина. Там він склонився і поклав на стіл перед ними запечатаний документ.
— Це батовська угода, підписана маршалком та членами військового кола конфедерації коронних військ.
— Ну що ж, от і дійшли ми до договорів, — процідив крізь жовті зуби Баран. — А перевірте но, чи все там як слід стоїть.
Гроїцький та ще один козак — видно, сусцептант[123], а може подпісек[124] з канцелярії Виговського, взяли лист і почали читати.
— Погодилися ляхи, щоб і ноги собачих синів, єзуїтів, в руському князівстві не було. І на Київську Академію грошей покладуть. А нам — шляхетські привілеї!
— А де ж це Богун?
— Хмельницький його на нараду визвав.
— Тоді, пане Чаплинський, — сказав Гроїцький, — підписуємо угоду, а ти забереш папери до обозу. Я дам тобі сороку семенів, щоб тебе від ворогів пригода не спіткала.
Гроїцький взяв перо та склав замашистий підпис на обох копіях угоди.
— А я за себе і за Богуна підписую, — буркнув Баран.
— Як це то: за Богуна? — почав протестувати Чаплинський. — Що, хочеш підробити його підпис, мил’с’даре полковнику?
— А хто впізнає, який підпис мій, а який — Богуна? — запитав Баран, виписуючи на угоді два хрестики. — Ми прості козаки, колегії в Дикому Полі кінчали, а не в Києві.
Наступний хрестик, хоча й не дуже охоче, Пархоменко. Після нього накарябав невиразний підпис по-російськи Сава Савич. Чаплинський забрав копію документу, сунув за пазуху. А потім полегшено зітхнув. Сталося!
— Завтра зранку ми прийдемо під табір з полками присягати угоду, — сказав Гроїцький. — Знаком буде знамено з Богородицею. Я ж забираю угоду та повертаюсь. Чолом вашим милостям.
— Бувай, пане Чаплинський. Повези добру новину до табору!
Чаплинський обернувся та вийшов з церкви, перед тим зложивши уклін Христові. І через хвилинку всі почули стук копит його коня. Баран теж обернувся і положив на столі перед іконостасом та царськими вратами акт батовської унії. Сонце вже сховалося за лісами, і лише вгорі, під дерев’яною стелею присвічували останні, червоні денні блиски.
Несподівано коло церкви заіржали коні. Хтось крикнув, за вікном пролунав глухий стукіт падаючого тіла. Баран неспішно повернувся до дверей.
З брязкотом шпор до церкви увійшли обірвані, понурі постаті польських жовнірів в рваних жупанах, приталених куртках та вицвілих деліях. За ними з’явилися чорні рейтари. Вони затрималися на порозі. Погляди прибулих та козаків схрестилися.
— Ваша милість з табору? — запитав Баран. — Залишили тут щось?
Шляхтич, що був на чолі поляків посміхнувся: страшно, безжалісно, холодно. Долоня в залізній рукавиці сягнула до головні шаблі.
— Почекайте, дітки мої, — прошепотів він. — Сьогодні вже накормлю вас досита. Тааак. Я ж знаю, які ви спрагнені…
— Пане шляхтичу, що це ви?
— Де акт батовської унії?
Черкаський полковник похилився, його губи стягнулися, відкриваючи зуби. А потім він схопив рукоять шаблі-ординки.
На перемовини з маршалком конфедератів та полковниками Дантез йшов зі спокоєм в душі. Він розумів, що його ні в якому разі не чекав приятельський дискурс з пивом та горілкою. Француз очікував найгіршого — вибуху гніву конфедератів, тортур, а може, навіть, і смерті. Все в залежності від того, в яких настроях будуть пани шляхтичі. А настрої дуже часто залежали від кількості випитого меду та вина.