— Якщо я щось можу сказати, — спокійно промовив Дантез, — то смію стверджувати, що будь-який повелитель в світі скарав би вас на смерть. Чи був би то Людовик, Філіп, Кромвель чи Фридерик. Ви зовсім не пасуєте до їхнього образу світу. Бо ж ви є вільними людьми… Громадянами, що піднімають на трон повелителів та скидають тиранів. Це ви, польські пани, які бажають правити Річчю Посполитою, а не щоб правили вами. І, як такі, ви є смертельною загрозою для кожного повелителя. Його Королівська Величність бажає бути як Людовік Сонце, який сам є панством і усім, що йому належить. Але ж він, однак, не бачить, що саме з волі шляхетського народу прийшлось йому панувати над вільними людьми, які самі бажають встановлювати власні права. І не розуміє він того, що, володіючи з волі шляхетського народу, не мусить він боятися потайного нападу, зради, засідки та підступності, оскільки, навіть якщо хтось проти нього виступить, то на сеймі чи на сеймикові, як вільна людина, але же не плануючи зради, змови чи обману.
— Ранами Христовими питаю, нащо ти все це говориш? Чому не затаїв такої страшної правди? — вибухнув Одживольський. — Краще вже смерть, ніж твої слова!
— Навіть найгірша правда є кращою, ніж життя в обмані. Я нікчемна людина, — глухо промовив Дантез. — Колись я був людиною честі… Однак, мене зрадили і осудили на смерть. Від страху перед шибеницею я відрікся всього, у що вірив. І взявся за виконання цієї огидної місії. Я погодився стати вашим катом. І наробив так багато зла, що… в подальшому вже не бажаю вам брехати. Тим більше, як самі бачите, всі мої інтриги повністю спалилися.
— І пощо ти все це говориш? Нашої милості шукаєш?
— Спілкуючись з вами, пане маршалку… зрозумів я, що ви… є такими ж, як я раніше. І я бачу в вас відбиток того, в що я колись вірив. Я вважав, коли приїхав до Польщі, нібито ви cum barbaris, що то є дикий край поміж Москвою, Швецією та Бранденбургом. Але ж тепер, коли вас пізнав, я стверджую, що ви подібні моїм великим предкам, які згинули від стріл з англійських луків та цісарських аркебуз під Азенкуром та Павією, у війнах та бунтах. Ви є останніми лицарями цього світу. І навіть одяг у вас лицарський… І голови ви підголюєте, як наша давня шляхта.
— Не треба нам тут кадити, рейтузнику, — холодно промовив Пшиємський. — А за те, що сам учинив, тебе чекає сеймовий суд. А потім — можливо, кат з мечем. І тепер немає часу на компліменти, пане французе. Краще вже доручи душу Богові. І молитву якусь промов, добре раджу.
— Я прошу тільки однієї милості.
— Слухаю.
— Якщо дійде до необхідності битися, я хотів би… стати до бою на вашому боці. І хотів би у смертній сорочці, без зброї.
— Не можу того дозволити!
— Ваші милості, — прошепотів Собеський, — але ж він розказав нам усе. А на додаток, врятував мені життя в битві. Проявимо милість до нього!
Полковники зашепотіли між собою. Пшиємський тихо зітхнув.
— Якщо дійде до битви, в якій стануть вирішатися долі всіх нас, я дозволяю, щоб ти став до бою поряд з його милістю, паном Собеським.
Дантез поклонився до самої землі.
— А до того часу ти, мил’с’дар, залишишся під вартою. Вивести!
Дантез склонився ще раз. До входу він направився у супроводі драгунів Пшиємського. І після того у наметі все закипіло.
— За те, що Ян Казимир вчинив, ми маємо право вимагати його зречення! Ваза повинен відмовитися від корони! — скрикнув Одживольський, якого тіпало.
— Скликаймо генеральне коло війська!
— І виберемо власного кандидата до елекції! — сказав блідий Пшиємський.
Дантез раптово зупинився, як укопаний. А потім обернувся, розштовхав драгунів і впав на коліна перед Пшиємським.
— Ваша милість! — скрикнув він. — Ваша милість!
— Та що, під три чорти, сталося?
— Накажіть затримати… Євгенію… Мою утриманку. І пана Барановського! Вони хочуть поламати всі ваші плани і напасти на козаків, з якими ви вели перемовини в церкві.
Пшиємський швидко глянув на нього.
— Хоругва Барановського вийшла із табору три дні тому в розвідку. Якщо до сих пір не повернулася, то вже і не прийде, бо козаки обійшли нас навкруги. Що ж до Євгенії, не турбуйся, мил’с’дар. Навіть якщо вона покинула табір, її схоплять запоріжці, або й Орда. До Барановського вона ніколи не добереться.