Богун піднявся з колін, його підтримували козаки, потім підійшов до Савича. Взяв і поцілував його мертву руку, потім обійняв ноги повішеного.
— Согрішив я, браття, — заплакав він. — Повірив я ляхам невірним, і привів я вас до смерті. Але знайте, що кров ваша не надаремно була пролита, а за голову кожного з вас тисячу ляських накажу зрубати. І буду мордувати їх так, щоб знали, що гинуть вони. Буду їх на палі саджати, на галузях вішати. Стану їх за конями тягти, а ти, Матір Божа, станеш свідком, що помщуся я! Так що допоможи мені Матір, Божа Родителько!
Розділ VII
Царство Небесне
— Herr Oberstlejtnant, козаки йдуть!
Людвік Гіза, оберстлейтнант полку Хоувальдта, приклав перспективу[125] до ока. Але й навіть голим оком він би побачив запорізькі загони, які виходили з туману. Козаки зближалися шибко — спочатку піхота з аркебузами, за ними — верхові семени. Вітер повівав великою, малинового кольору хоругвою з Богоматір’ю.
— Будіть марешаля Пшиємського! Відкривати браму!
Гіза спустився по сходах разом з жовнірами. Мушкетери відсунули засуви, схопилися за великі половини воріт. Ті розкрилися, і оберстлейтнант з оголеною рапірою переступив поріг. Дуже скоро до нього підбіг захеканий запорізький сотник з декількома молодцями.
— Не стріляти! — крикнув він. — Ми йдемо до ляського табору!
— Їх милість пан маршалек Пшиємський очікує вас.
Сотник схилив голову. А потім, в одну мить схопив рукоять шаблі і — витягуючи зброю з піхов — з усіх сил рубонув оберстлейтнанта по голові. Гіза похитнувся назад, звалився без життя, а сотник махнув шаблею в сторону козаків.
— Вперед, браття!
Запоріжці кинулися на браму. Вскочили у відкриті ворота. Німців, що охороняли її, в одну мить порубали шаблями, вибили прикладами рушниць, чеканами та обушками. Але хтось з вартівників встигнув вдарити в тривожний дзвін. Його жалібне калатання розійшлося луною по всьому табору. Під брамою народився крик, який душе скоро залунав з подвоєною силою:
— Зраааадааа! Зрааадааа!
Запоріжці кинулися далі, поміж наметів, але ж тут спіткали опір. До бою вступали хоругви угорської піхоти, шотландці та драгуни Пшиємського. Ці проявили сильну відсіч. А потім на запоріжців вдарила волоська кавалерія Рущица, рознесла їх на шаблях і погнала назад, сівши на шию втікачам…
Собеський, Пшиємський і Одживольський завмерли, чуючи постріли, брязкіт шабель та відголоски бою біла таборної брами. Дуже швидко до них прискакав один з драгунів.
— Ваші милості, козаки прийшли до брами, роблячи вигляд, нібито з миром! А хоча знамено було вивішено, вирізали німців та драгунів!
— Марія та Ісус! Як же це то? — крикнув Собеський.
— Горе нам, — сказав Одживольський. Пшиємський нічого мовити не став, його обличчя побіліло, пальці, що держали булаву, стиснулися на ній.
— Не може того бути!
До них прискакали наступні посланці.
— Милостиві панове… Козаки! Йдуть! Від Бугу!
— Від Ладижина йдуть!
— Вони вже оточили нас!
— Несуть фашини та драбини! Тягнуть пушки.
Собеський схопився за голову.
— Як же так? Як таке можливе?! Ми ж підписали угоду…
— Угоду? Це вирок на нас і на коронне військо! Бийте мене, милостиві панове, бо то моя вина! — закричав Пшиємський. — Богун з полковниками зробив це лише для того, щоб замилити нам очі. Щоб ми не пішли з табору передчасно…
— Тоді биймо їх в ім’я Боже! — крикнув Незабітовський. — Це останній раз довірилися ми черні! Останній раз засіли до перемовин! Не може бути миру з різунами! Поки світ світом, не буде поляк козакові братом!
— Не зможемо ми в таборі оборонитися…
— Краще вже вмирати, ніж щоб гультяї та язичники мали б над нами панувати!
— До хоругви! — крикнув Пшиємський. — Ваші милості, візьмете кавалерію та угорську піхоту, підете на східну сторону, щоб боронити шанців та острогів. Сам я іду на захід, до редутів, там приймаю командування над німцями і шотландцями! В разі чого, прийду до вас на допомогу!
Всі розвернулися та роз’їхалися по своїх хоругвах. Це був вже найвищий час.