Нагле Морозовицький, що їхав спереду, затримався, а потім зіскочив з бахмата, дивлячися на сліди, відтиснені на розм’яклому ґрунті.
— Коні, — сказав він. — Дюжина збройних, а може і більше.
Морозовицький схилявся над слідом, дотикався до відбитків, врешті випрямився зі зморщеним від стурбованості чолом.
— Ляхи. Копита добре підковані. Значно краще, ніж наші бахмати.
— І давно вже?
— Вранці, коли ми двір палили.
— Трясця б їх мордувала.
— Напевне ж дим бачили.
— Вони знають про нас! — застогнав Олесь.
— Не треба було двору палити, — буркнув Тарас.
— Замовкни! — рикнув Сисун. — Той що, хапаймо ноги в руки!
Всі розгледілися навкруги, але ж ліс був тихим та спокійним.
— В коні!
Рушили риссю. Таємничі сліди відходили від струмка в сторону лісу. Мабуть ляхи не їхали далі яром, але звернули з тракту та поховалися серед дерев. Сисун, хмурий та мовчазний, підірвав коня, заставляючи того стрибати. Вони вискочили на поляну, порослу бадиллям та остяками, перейшли струмінь, що тихо шурхотів серед каміння, та заїхали до лісу і зникли в туманах, що стелилися немов дими серед мокрих стовбурів дерев.
Дощ перестав іти. Наближався мокрий квітневий полудень, небо нагорі було чистим та блакитним, лише на заході блискали білі вершини великих хмар, які клубилися, немов куча язичницьких голів в гостроверхих шоломах. Земля парувала після нещодавнього дощу. Вологий туман осідав на лозах, на запонах та металевих оздобах кінських рядів, всіх затулила заслона опарів, що перетворювала козацьких бахматів та під’їздків[17] в хоровод привидів і мар, росила крапельками вологи кінську шерсть.
Козаки в’їхали в дубовий ліс, а потім, коли виїхали на наступну поляну, Тарас придивився до своїх товаришів. Спочатку він заморгав, протер розпалені очі рукою, ніби не довіряючи тому, що бачить. Стогін вирвався з його грудей.
Він побачив…
Побачив саме те, чого сподівався з хвилі, коли вони вирушали з-під спаленого дворища. Побачив ті видіння, що вперше прийшли до нього майже рік тому, в червні, перед днем Духа Святого. В останній день страшної берестецької битви, коли Хмельницький вів свої загони на королівський обоз. Тарас побачив те, що мало статися вже за кілька годин — закривавлене, покрите трупами побоїще, козаків-молодців, розірваних на шматки гарматними ядрами, велетенські кучі мертвих коней, козаків, затоптаних копитами гусарських коней. Побачив він і криваві рани на тілах товаришів з кальницького полку. Але тоді, тим червневим ранком він ще не вірив в те, що встало у нього перед очима. Він обманював себе, що то все може бути тільки мара, що це він багато горілки випив.
Серце замерло у нього в грудях, коли все справдилося до йоти. Коли після шалених боїв татарів, після атаки гусарів та наступу іноземної піхоти не витримала та розсипалася армія Хмельницького. Видіння було жорстоким, бо правдивим. Тарас побачив смерть товаришів. І дар цей залишився при ньому, щоб знову проявитися у дворищі, коли приглядався він до ченця, що промовляв молитви.
Тепер же він дивився, мов у жару, на козаків. Бачив їхні покривавлені тіла, відрубані кінцівки, викручені свердлами очі, на криваві рани від шабель та чеканів. Його оточували живі трупи на конях. Сисун і вся його ватага йшли на смерть.
Тарас натягнув поводи і залишився дещо позаду. Він не знав, куди йому звернути. Потягнувся до баклаги з горілкою, зробив ковток. Йому не хотілося бачити того, що мало наступити. Не було в нім сили, щоб стати свідком смерті всієї компанії. Христе Спасителю, ну чому це спіткало власне його? За які такі гріхи?!
Зненацька, десь збоку, посеред ям від вивернутих дерев та кущів вологих папоротників він побачив гнучку постать жінки. Та підняла руку, ще й кивнула в жесті призову.
«Вір, сину, в міць та опіку Богородиці, — пролунав в його душі голос брата Міхала. — Йди за її голосом, дозволь їй вести тебе»…
Довго він не роздумував. Відокремився від козаків і звернув до лісу, занурився в молочні випари. Тарас розглядався на всі сторони, але ж Богородиці ніде не бачив. Даремно він напружував очі, бажаючи пробити зором густі тумани. Аж врешті побачив її на краю невеличкої поляни та скерував коня в ту сторону. Він їхав крізь мокрі кущі та хащі. Оминав старезні, вікові дуби та берези, перестрибував гнилі стволи, провалювався у ями, проїжджав під схованими у напівтемряві товстими гілками. Очима він шукав своєї провідниці, весь обліплений павутинням, блідий та мокрий від крапель води.