А потім загриміли гармати, стрельнули в небо язики полум’я. Козаки рушили на штурм.
Собеський бачив, що все страчене. Весь табір стояв у вогні, полум’я загороджувало польську кавалерію від редутів та шанців, які ще захищала піхота Пшиємського. Крізь дим йому було видно, що там тривав бій, а німці та шотландці билися на валах, відпираючи наступи козаків. Було видно, що редути без допомоги довго не втримаються. Тільки відсічі не було як туди дійти.
Майбутній король Речі Посполитої сидів на Золотогривому, з булавою в руці, посеред гусарських товаришів, серед коней, що ставали дибки від страху, серед гуку пострілів, іржання жеребців та кобил, серед стогонів помираючих людей, криків жовнірів, яких давили кінські копита.
Козацькі полки йшли до наступу. Але на цей раз запоріжці йшли в сторону польського табору під заслоною двох власних. Молодці несли величезні кобилиці та дерев’яні козли, вони крилися за гуляйгородами[127], вели поєднані в ряди та з’єднані мотузами та ланцюгами таборові вози з гноєм та піском. За цими ослонами крилися стрільці, які вели безупинний та безжалісний вогонь. Кулі з рушниць та аркебузів вбивали коней, знаходили щілини в озброєнні, кресали іскри на гусарських наперсниках, пробивали кольчуги панцерної кавалерії. Тричі польські хоругви припадали до рухомих козацьких укріплень. Тричі кидалися вони з шаблями на кобилиці та вози. І кожен раз вони відступали, залишаючи стоси трупів. Щоб зламати шик запоріжців, Собеському була потрібна піхота. А німці Хоувальдта та шотландці Батлера були відрізаними за стіною вогню.
— Не стримаємо! — крикнув Одживольський Собеському. — Рятуйся, милостивий пане!
— Не стану я втікати! — відповів Марек. — Дуже приємно вмирати разом з вами!
— Козаки вже стискають ряди. — Одживольський указав булавою на покриті димом від пострілів луги. — Ще є час на те, щоб збігти!
— А ти, пане-брате?
— Я один раз вже втік з-під Цецори. І тоді дав собі слово, що ніколи більше!
— Милостивий пане. — Покритий кров’ю, забризканий болотом Дантез схилив капелюха перед Собеським. — Там, наліво, є розрив. Візьми гусарів! Пробивайся!
— Дантез? Ти ще живий?
— Пан Бог дозволив. Ваша милість, довіртеся мені, я поведу!
— Не буду я втікати!
— Пане Марку, твій обов’язок є в тому, щоб донести шляхті, про те, що сталося. Ян Казимир зрадив нас, виставив на смерть! Ти мусиш про це оповісти! І самому стати… королем!
Собеський розглянувся довкола, поглянув на поле, усіяне трупами, на покритих кров’ю та пилом товаришів, на лежачих покотом крилатих лицарів. Він підперся під боки і встав, нібито останній повелитель знищеної, покривавленої війнами Речі Посполитої, поряд з бунчуком та королівською коронною хоругвою.
— Добре, — погодився він. — Я повернуся та помщуся за вас!
Дуже проріджена гусарська хоругва зірвалася до льоту. Земля загуділа, коли вершники впали в порохові дими пострілів. Козаки відразу помітили їх і взяли на ціль. Град куль посипався на гусар, але вони вже йшла мов вихор, валячи все на власній дорозі. Так вони добралися до запорізьких возів, за якими крилися рушниці. Дантез був правий! З цієї сторони не було ні кобилиць, ні гуляйгородів, тільки звиклі, не покриті дошками вози.
Запоріжці випалили вершникам майже в обличчя. Де-не-де простогнав чоловік, звалився кінь. Але часу вже не було. Хоругва припала до возів на найвищій швидкості, ошалілі румаки скочили… І перескочили через перешкоду.
Гусари немов буря пройшли крізь табір, розкидаючи чернь та козаків кінськими грудями, давлячи копитами, пробиваючись через вози та ватаги черні. В кінці кінців, вони вискочили на луги біля самої ріки, нібито з морських глибин вискочили на ясний блиск сонця. Хоругви та прапорці залопотіли живіше, вітер зашелестів гусарськими крилами. Вони були вільні…
Вершники повернули на північ, вискочили за зарослі та діброви, помчали просто до сонця, вздовж крутого обриву, що по суті був краєм яру.
Ледве вони проскакали з сотню кроків, коли на край яру вискочила козацька піхота. Поляки помітили море сірих та зеленуватих свит, хутряних копуз, ковпаків та поголених голів. Ліс аркебуз, рушниць та напівмушкетів опав донизу.
— В коні! — закричав Собеський. — Проб’ємося!
Коні мчали на найвищій скорості, летіли нібито птахи на крилах.
Запоріжці плюнули вогнем. Перший, другий, третій ряди по черзі опускалися на коліно, уступаючи місцем наступним. Низьким басом рикнули полкові гармати…