Собеський низько похилився до кінської шиї. Поряд свистіла та вила смерть. Валилися з сідел крилаті лицарі, криком кричали поранені коні… Коли він підніс голову, не помітив навкруги себе нікого. Поряд з ними мчали виключно коні без вершників. Як оком сягнути, Марек бачив лише пусті сідла, закривавлених жеребців, під’їздків та арабів та іспанців…
Собеський був не один. Поряд на аргамакові скакав Дантез.
— Тікай, ваша милість! — крикнув він. — Ординці!
Собеський озирнувся. Від козацького табору за ними вже мчала татарська кіннота.
— Ваша милість! — за крикнув француз. — Я їх затримаю! А ти біжи!
— Стій! — скрикнув Собеський. — Стій, Дантез…
Француз утримав коня. Аргамак заіржав, мотнув головою, але слухняно повернув. Дантез схопив рапіру, а потім поскакав до татарів, що наближалися.
— Vive la Fra… — тільки й зумів він крикнути.
Дантез вскочив поміж ординців — і зник, пропав посеред татарів…
Собеський же мчав, летів куди очі бачать, немов на крилах. Він швидко розстібнув та відкинув ярко-червону делію, скинув ковпак, щоб коневі було хоч трошки легше.
— Лети, Золотогривий… Лети до волі, — прошепотів він коневі на вухо.
А потім куля, вистріляна з фальконета, впала прямо під ноги коневі. Золотогривий скокнув убік. Собеський вилетів з сідла і впав на землю. А Золотогривий летів далі, разом з рештою коней. Ще мить, і схил яру розкрився. Верхівці вскочили на пагорб, пролетіли діброву, і потім перед ними розточився широкий степ, залитий сонячним блиском. Гусарські коні, бойові жеребці, викормлені на засланих квітом лугах Великої та Малої Польщі, мерини та під’їздки з мазовецької провінції, анатолійці та іспанці з магнатських табунів Червоної Русі та Поділля мчали крізь степ зі Золотогривим на чолі. Кінь Собеського витягнув голову вперед та летів галопом через будяки та трави. На бігу в нього послабилася підпруга та нагрудник, зсунулося та впало сідло з чепраком, роз’їхалася підвіска френзелів, мундштук випав з рота, визволяючи коня від панської руки. Золотогривий видостався з поля битви, з різні, з вогню, і тепер він біг, ніби вільний дух Польщі, доки не розтаяв в опарах та туманах, доки не розвіявся у вічному світлі…
Богдан Зиновій Хмельницький, гетьман війська запорізького, примружив набіглі кров’ю очі. Усміх викривив його вузькі губи.
— От, Юрку[128], і перемога при тобі, — промовив він до Богуна. — Славно ти з ляхами справився. І можеш бути певний нагороди.
Богун нічого не відповідав. Без слова він кинув під ноги гетьманові щирозолоту булаву Калиновського. А позаду запоріжці кидали на стос коронні хоругви. Хмельницький кивнув. Сьогодні він був виключно тверезим. Мабуть, Виговський не дозволив йому пити зранку.
— І що я маю зробити з бранцями? — запитав кальницький полковник.
— І от бачиш ти, Юрку, — тихо промовив Хмельницький. — Нащо було ляхів слухати та вступати з ними в договори? Завжди всі вони зрадники. Питаєш, що з бранцями учинити? Так ось як я тобі скажу: мертвий собака не кусається. Виріж усіх. Нам вони не потрібні!
— І що тобі дасть, якщо ляхів вимордуємо?
— Якщо ми їх виріжемо, відійдуть ваші з Виговським амури до Речі Посполитої. Бо вона вже ніколи того не пробачить. Ніколи вже ти, чи будь-який запорізький гетьман не подумає, що Україну знову можна з Короною зв’язати. Бо я і сам іноді маю такі думки, щоб все ж-таки повернутися, вклонитися королеві, як я це під Зборовом учинив. І в такі хвилини не знаю я, чи то кабаком об стіну битися, чи бранцеві голову зрубати наказати, або ж напитися з відчаю. А так, коли з бранцями покінчиш, вже не станеш метатися, мов в апоплексії, поміж Річчю Посполитою, нашою волею чи то чужим повелителем. От і кінець, і не буде більше миру з ляхами. У цьому одному я певен. Так що, всім їм горлянки і переріж!
— Я цього не зроблю.
— Не зробиш? От бачиш, а вони бандуриста твого, Тараса Вересая, на паль всадили! Ось такі вони, ляхи. Ти до них щиро, а вони з каменем за пазухою.
— Як то? — скрикнув Богун. Коліна підігнулися під ним, а через позначене шрамами обличчя пробігла судома. — Так я ж його майже всиновив!
— А ляхи його вбили, — сказав Хмельницький, зловтішно посміхаючись. — І чи станеш ти зараз жаліти псам ляської юшки?
Товстий Нурадин Солтан, що сидів у куті намету, припинив жувати фініки та виплюнув їх на долоню одному з рабів.
— Аллах Акбар! — зі злістю прохарчав він. — Чи я добре чув? То ти, проклятий і віроломний гяуре, бажаєш розпоряджатися моїм ясиром?
— Заплачу за кожну голову. — Хмельницький несподівано зробився ввічливим. — За всіх ляхів — сто тисяч дукатів.