— Кому ж ти служиш? Дияволу, електорові, московитам, шведам?
— До сих пір служив я польському королеві Янові Казимиру, який бажав видати вам на різню коронне лицарство.
— Нащо? О Боже, нічого не розумію!
— Щоб зробити з Польщі absolutum dominium, державу, в якій єдиним сонцем, що зігріває підданих, є король. А саме в цьому йому перешкоджала шляхта і складена з неї коронна армія. Це король зрадив Пшиємського, Собеського, свій народ, свій край, а не ляхи зрадили тебе, мил’с’дар полковнику. Це я зробив так, що Хмельницький вирізав польське та руське лицарство.
— Чому ти згодився служити королеві?
— Бо він витяг мене з-під шибениці. І дав надію, яку я давно вже втратив.
— А по що ти прийшов до мене? Я тобі гріхів не відпущу!
— Я прийшов віддати тобі своє життя. Вбий мене, мил’с’дар полковнику, оскільки я осудив на смерть благородних людей, громадян Речі Посполитої, які були останніми людьми честі на цьому паршивому світі. З того часу, як я зрозумів, кому служу, не можу винести свого тягаря. І чекаю на смерть. І прошу тільки одного, — прошепотів Дантез, — швидкого кінця.
Богун завив. Він схопив шаблю, замахнувся, а Дантез, якби передчуваючи, що станеться, упав на коліна та звісив голову.
Але ж удар не пав. Богун розкашлявся, захарчав, почав плювати кров’ю. Шабля випала у нього з руки. Він захитався, може б і впав, але тут же до нього прискочили козаки, підтримали, почали лити крізь стиснені зуби горілку.
Пройшов якийсь час, доки Богун опритомнів, глянув на Дантеза, що стояв на колішках в багнюці, а потім прикрив очі.
— Досить вже смерті, — буркнув він. — Немає в мене сил. Сідай на коня, німчин, та уїжджай, куди тебе він понесе. Повертайся до Франції та забери з собою пам’ять про те, що вчинив. І проголошуй, якими варварами є ляхи і козаки, дурню… Йди вже! Не бажаю я тебе бачити.
Дантез кивнув. Він вільно піднявся на ноги, схопив коня за вуздечку. А потім пішов в степи, прямо на заходяче сонце.
Богун з трудом піднявся з послання, указав на жінку, що лежала на землі.
— Заберіть її до таборів! Та бережіть, мов зіницю ока!
Полковник відійшов від табору. Йому хотілося бути одному. Усівся в степу, потім витягнув акт унії. Читати він не вмів, але вдивився в рівні рядки документу. В грудях він чув біль, в скронях він чув, як сильно б’ється пульс. Він тримав в руках батовську угоду. Угоду, що впроводжала б мир Божий на Україні.
І все надаремно.
Він зблід, і здалося, що ще сильніше посивів кальницький полковник. Риси обличчя загострилися, руки дрижали, губи стягнулися, відкриваючи ікла. Мовчки дивився він на степ України, а губи його ворушились, немов би він шепотів якусь давно вже забуту пісню. Вітер вирвав в нього з пальців аркуші документів і поніс їх до Дикого Поля.
— Все втрачено, — прошепотів Богун. — Все пішло псу під хвоста. І за що? За що?! Чи же не простив я ворогам моїм? Чи повинні ми вмерти, чи повинна згинути Україна і Річ Посполита? Чи повинні ми один другого вимордувати? И заради чого? На радість Москві, шведам та німцям? Отче наш, за що ж ти нас так випробуєш? Чи не достатньо тобі нашої козацької крові? Що нм треба ще зробити, щоб ти поглянув на нас прихильним оком? Як повинні ми благати тебе про милість?
— А я не стану, — промовив він, піднімаючись. — Семени! — крикнув він своїм людям.
Всі скочили на ноги.
— Повертаємося, — тихо сказав Богун. — На Україну!
Епілог
З них трьох Юстина Годебська, вона ж Євгенія де Мейі Ласкаріг прожила найдовше. Бертран де Дантез відійшов швидко; ще того ж місяця, коли він повертався у Францію, згинув в одній зі сварок в корчмі десь в Силезії, де його вдарив в спину ножем п’яний сілезький шляхтич. Богун дочекався слави та хвали в степах України. Він водив під Хмельницьким полки, ходив до Молдавії і на ляхів під Жванець[130], а коли Anno Domini 1654 гетьман продав Україну Москві, полковник до самого кінця давав свій голос проти переяславській угоді. Ходили навіть чутки, що він, може, перейде на сторону Речі Посполитої та прийме королівську булаву. Але ж він залишився вірним Хмельницькому і бився з таким же хоробрим, як і він сам, Стефаном Чарнецьким, боронив Умань перед коронними гетьманами. А через дванадцять років після Батогу Богун згинув, розстріляний, коли гетьман Павло Тетеря звинуватив його у зраді і — що здавалося глузування — в тайних перемовинах з Москвою.
130
Битва під Жванцем — облога запорізькими козаками на чолі з Богданом Хмельницьким міста Жванця, в якому укріпилися війська Речі Посполитої. Тривала з вересня по грудень 1653 і була останньою великою подією повстання Хмельницького перед тим, як воно переросло в російсько-польську війну 1654–1667 рр.