Печера… — Печерська Лавра в XVII сторіччі, як подає Вільгельм Боплан[131], «на півмилі вище Києва», оскільки до середини ХІХ сторіччя була окремим містом. Саме під цим монастирем знаходяться славетні печери, а в них — муміфіковані залишки монахів.
Трехтимирів — містечко на південь від Києва, яке Стефан Баторій в 1582 році надав козакам, рекомендуючи вибудувати там шпиталь для поранених, хворих та покалічених запоріжців.
Буде вже сорок та ще декілька років — Докладно невідомо, коли Іван Богун народився. Скоріше за все, близько 1610 року, і, виходить, в момент вибуху повстання Хмельницького йому було близько 38 років. Це, принаймні, на 10 років більше, ніж вважає Сенкевич, який в «Вогнем та мечем» зробив з Богуна суперника Яна Сшетуського за руку Гелени.
Гєрмак — довгий верхній каптан з хутряним коміром, який в Речі Посполитій носили до початку XVII сторіччя, що означало, що в середині XVII сторіччя його ще могли носити козаки, не дуже вразливі на прояви шляхетської моди.
Бандура — український музичний інструмент, похідний, скоріш за все, від кобзи чи лютні. Класична 20- чи 24-струнна бандура вироблена з одного шматка дерева, верхня ж плита виконана з сосни чи смереки. Скоріше за все, бандура з’явилася вже в VI сторіччі нашої ери в Греції, а перша згадка про бандуристів в Україні походить з 80-х років XVI сторіччя. Всупереч тому, що можна було б вважати, спочатку бандура з’явилася на шляхетських дворах, а тільки потім зробилася популярною серед селян та козаків, випираючи значно старшу кобзу.
Тарас Вересай — представлена на аркушах цієї повісті постать молодого бандуриста Богуна є фікційною. Однак, описуючи його, мені хотілося віддати шану багатьом загонам українських піснярів, лірників та кобзарів ХІХ-ХХ сторіч, що мандрували по Україні, співаючи та складаючи пісні та думи. Багато з них жили в біді; в ХІХ сторіччі їх переслідувала влада та російська поліція, а в 30-х роках ХХ сторіччя сталінська Росія вимордувала в Україні дуже багато народних піснярів. Постать Тараса та його батька пов’язується з долею Остапа Вересая, що жив в ХІХ сторіччі, і який на старість повинен був тулятися по шляхах, бо зять-пияк викинув його з дому. На життя він заробляв тим, що грав людям на ярмарках та місцевих церковних святах. Вересай вірив, нібито пісні та думи послані людям Богом заради науки та перестороги.
За часів комунізму, в Україні навіть за посідання класичної бандури можна було потрапити до в’язниці. Кілька років тому, у Львові я зустрів українця, якого вивезли до Сибіру після вступу Червоної Армії до Західної України за те, що… вдома він мав козацький стрій, оскільки виступав в українському народному ансамблеві, що росіянам здалося дуже підозрюваним.
І тоді козак, бідний неборак… — фрагменти української думи «Фесько Ганджа Андибер».
І сказав Господь: хто не бере свого хреста і йде до мене, не є мене достойним… — фрагмент Євангелія від св… Матфія (10:34).
— Послухайте, християни… хто вуха має! — Пророцтва, які проголошує Олесь, в XVII сторіччі не існували. Досить вільно їх можна пов’язати з прогнозами, що ходили по Україні під кінець XVIII та в початку ХІХ сторіч, ії приписують міфічному Вернигорі.
— Вмер цей добрий вождь наш, за яким не тільки ми, спільники його і підручні… — промова Пилипа, це фрагменти автентичної мови, проголошеної Самійлом Зоркою над труною Богдана Хмельницького під час похорону гетьмана 3 вересня 1657 року в Суботові. Ця мова, признаймо, тепер здається дещо серміжною, навіть якщо співставити її зі звиклими придворними польськими панегіриками чи з епітафією Станіслава Стадницького, але ж не будемо вимагати дужо від запорізьких козаків, що закінчували колегії на Диких Полях.
— Злодії подольські! Сучі сини! Сайдаки татарські… — В лайці Богуна я використав автентичні образи, включені в листі, який в другій половині XVII сторіччя козаки Івана Сірка послали турецькому султанові (sic!) перед початком виправи, ціллю якої був грабіж татарських та турецьких міст в Криму, а заразом — наруга над багатьом турчанками та татарками. Лист цей звучав наступним чином[132]:
«Запорожські козаки Турецькому султанові. Ти шайтан Турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого Луципера секретарь. Який ти в чорта лицарь? Не будеш ти годен синів христіянських під собою мати. Твого війська ми не боїмось, землею і водою битимемось із тобою. Вавилонський ти кухарь, Македонський колесник, Єрусалимський броварник, Олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинарь, армянська свиня, Татарський сагайдак, Каменецький кат, Подолянський злодіяка, самого гаспида онук і усього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень. Числа не знаємо, бо каляндаря не маємо; місяць у небі, рік у книзі, а день такий у нас, як і у вас, — поцілуй за се ось куди нас… Кошовий отаман Іван Сірко з отоманнею і зо всім старшим і меншим Дніпро — низовим війська Запорожського товариством».
131
Гійо́м (Вільгельм) Левассе́р де
132
Історики вважають цей лист фікцією. Як писав Дмитро Яворницький, «у кожного сільського батюшки був схований власний варіант цього листа…».