…йопула Рожера де Нім’єра виглядала ну точно як старий, не дуже ошатний польський жупан — всупереч тому, що можна було б судити, національний польський наряд — шляхетські жупан та делія — зовсім не виводяться з турецьких чи татарських костюмів, але ж від йопули, зо була одягом європейського лицарства в другій половині XV сторіччя. Хто не вірить, нехай обдивиться французькі картини цього ж сторіччя, на яких йопули та каптани лицарів більш-менш подібні на пізніші польські жупани. Така мода тоді панувала в цілій Європі серед шляхетно уроджених. Однак, під кінець XV сторіччя, разом з відходом до небуття лицарства, почала змінюватися мода на заході, тоді коли в Польщі, в зв’язку з фактом, що шляхта залишилася на вершині могутності, ця мода вижила, щоб у наступному сторіччі піддатися виразним орієнтальним впливам. Так само і ставропольське підголення голови було середньовічним лицарським звичаєм і зустрічалося навіть у давніх норманів. Будь-який француз, німець чи англієць, який сьогодні дивується зачіскам панів-братів, зображених на старовинних портретах і доводить, що це все якісь варвари, він є дурнем і невігласом, оскільки саме так підголювали собі голови його власні предки вже в Х-ХІ сторіччях. Підголення голови залишилося в звичаї у польської шляхти, оскільки вона продовжувала культивувати лицарські звичаї ще в XVI–XVII–XVIII сторіччях.
Пан Барановський… — Ян Барановський, стольник брацлавський, був одним з останніх слуг Єремії Вишневецького, який на початку повстання Хмельницького мобілізував десь біля 5–6 тисяч осіб. На жаль, оскільки володіння Яреми були зайняті та знищені козаками, з часом його сили робилися меншими, а значна частина хоругв перейшла на державне утримання. В 1651 році під Берестечком в нього було лише кілька хоругв, а через два місяці Вишневецький згадує в своєму заповітові заледве три роти: гусарську Слугоцького, і хоругви Яна Барановського та Яна Вольського. В тих загонах служила шляхта з України — перш за все, з Задніпров’я. То були люди, що залишили там свої фільварки, маєтки та оренди, і тому в них були власні порахунки з козаками, і тому вони ніколи не давали їм пардону.
Пан Зигмунт Пшиємський — один з найвидатніших офіцерів військ чужоземного трою в середині XVII сторіччя. Зигмунт Пшиємський гербу Равич був сином галіцького підкоморія і від юних літ служив як військовий в шведській армії під командуванням князя Бернарда Веймарського, приймав участь в облозі Орлеану. В 1646 році перейшов на французьку службу, вербував в Польщі піхоту для Людовика XIV, а ще для Владислава XIV Вази. Після вибуху повстання Хмельницького дав познати себе як досвідчений та вмілий офіцер. Приймав участь в боях під Збаражем в 1649 році, де командував обороною одного з відрізків валів (поміж Фірлеєм та Розражевським). 4 лютого 1650 року він зробився старшим над коронною армією, чи то, як казали, генералом коронної артилерії. Заслугою Пшиємського було введення до полків піхоти іноземного строю легких польових гармат (полкових) з ваго — розміром три – чотири фунти. Пшиємський ввів також поєднані з ядром порохові заряди, завдяки яким, під час заряджання мушкетів піхотою, полкові гармати, про які йде річ, могли зробити три постріли.
В 1651 році під Берестечком він командував польською артилерією, його справою також був шик польських військ на третій день битви, завдяки якому коронна армія відбила всі атаки козаків і татарів. В критичний момент битви, саме гармати Пшиємського обстріляли почет хана, який спішно покинув поле бою. В тому ж самому році він вистроїв о бою польські війська під Білою Церквою, а після завершення кампанії залишався при боці польного гетьмана.
Якби Пшиємський став польним гетьманом замість Калиновського, скоріш за все, не дійшло б до різні під Батогом, але, можливо, він був би в стані усмирити козацьке повстання і без труду розбити поєднані сили запоріжців і татар. Але ж Пшиємський посварився з Калиновським, оскільки критикував (і не без рації) всі рішення гетьмана. Перш за все, він був проти маршу на Батіг; а ще він вважав, що гетьман вибрав дуже велике місце під табір. Вже в ході битви він пропонував Калиновському, щоб той разом з кіннотою пробиватися до Каменця або ж на північ, сам же він повинен був залишитися в зменшеному таборі разом з піхотою іноземного строю і дати відсіч козакам. Але ж цей план був відкинутий гетьманом, який заздрив славі та поважання у жовнірів Пшиємського.