Крім цих головних типів зброї, козаки широко вживали ще ножів («свячених»), ятаганів, кинджалів, топорів, обухів, сокир, кіс, перековуваних насторч тощо. Як бачимо такі коси це не винаходи Косцюшкових повстанців: на соймі в Варшаві в 1648 р. шляхта обурювалася, що навіть «у Бересті мужики собі коси понасаджували».
Залізної важкої охоронної зброї — панцирів козаки не любили й рідко її вживали. Доволі поширені були кольчуги, дротяні плетені сорочки й сталеві шоломи на голову; але найчастіше в бою не вживали ніякої залізної охоронної зброї.
Проти ворожої кінноти вживали; залізних якірців («зубців часнику»), що їх розкидали по шляху ворожого маршу… Якірці мали чотири гострі кінчики, які вбивалися коням в копита, а це спинювало похід ворожого війська.
Кожен козак був оббв'язаний мати з собою в поході п'ять фунтів пороху і п'ять кіп (300 штук) куль. Порох возили у бочках.
Одна з найбільших цінностей козацького війська це його клейноти й його військові знаки.
Клейноти це ознаки військової влади гетьмана; сюди належали: бунчук, булава й військова печатка (печать). Коли скидали гетьмана, запоріжці веліли йому «покласти бунчук, булаву і печать». У поході до клейнотів належали ще кітли або літаври — «музичні клейноти», що їх везли на коні перед гетьманом. Бунчук — це багатюще прикрашене й золочене ратище з двома кінськими хвостами на вершку.
Булава — це дорогоцінна куля, важка, зроблена з золота, прикрашена самоцвітами, насаджена на короткій ручці Крім цих гетьманських ознак влади, були ще й клейноти нижчих старшин. Буздиґан подібний до булави, але закінчений не кулею, а яйцеватою грушкою. В ручці булави й буздиґана звичайно був захований вузький простий ніж. Пернач це відзнака запорізьких полковників; вирізнювався шістьома перами, застромленими в головище меншої булави.
До військових знаків належали хоругви, прапори, прапорці й значки. Головна хоругва війська, що її звичайно носили перед гетьманом, була дбайливо бережена й високо шанована. Втратити її уважалося небувалим посоромленням для війська. Виступати в бій без військових знаків — це велика нечесть. Велику хоругву козацького війська описуч Павло Алепський так:
«Військо мало хоругву христолюбного й войовничого гетьмана Зиновія, зроблену з чорного й жовтого шовку в смуги і з хрестом на ратищі».
Окремі полки мали свої окремі хоругви. Напр. полк Кривоноса — червону з білим хрестом, інші — голубі, малинові тощо. Дрібніші відділи мали свої знаки: звичайно менші вже, трикутні прапорці.
В боях хоругви й значки стояли біля гетьмана, полковників і військових начальників. Так розпізнавали, де находяться командувачі окремих частин війська.
Окольський так описує запорізьке військо: «Козаки, в числі 300 люда, граючи на жоломійках, б'ючи в бубни, йшли з хоругвами й зі знаком за старшим і полковниками, під бунчуком і під білою хоругвою з двома хвостами, повішеними під її вістрям».
Вишкіл. На елекційному соймі в Варшаві 1648 р. говорено: «Сто наших німців, як стріляють, — одного вб'ють. Коли ж козаків сто стрілить, нехибно пятьдесятьох поцілять. Вогнистий це люд, — не дамо їм ради».
Цей голос, як і багато інших, свідчить про добрий вишкіл козацького війська. І справді, гетьман дбав про те, щоб його полки не гайнували ні хвилини. Крім звичайних вправ поодиноких стрільців у стрілянні й ширмуванні, відбувалися ще й масові спільні вправи цілими відділами, а врешті — бойові й похідні маневри.
«Зібралося кілька їх і вже герцювали, ширмували, стріляли з луків і з рушниць тощо», — описує сучасник. На давніх мапах України зустрічаємо картини з побуту козаків, що вправляють палицями на лад ширмування шаблями. Велике значення тут мали й часті лови по степах і лісах та постійні татарські напади. Не тільки запоріжці, реєстрові й низові люди, але й кожне село в тогочасній південно-східній Україні мусіло рік-річно рахуватися з кривавими татарськими наскоками. То ж і вправа в володінні зброєю була велика, а до майстерности в користуванні рушницею, луком, шаблею, а то й гарматою — нагоди не бракувало. Зате вузько військові були вправи суцільними відділами. Будова польових укріплень, що то їх подивляли, чужинці, походи в рухомих таборах, прецизна тактика бою — все те вимагало збірних узгіднених зусиль, а з тим і уважливих та довгих вправ, відповідної підготовки людей і бойових матеріялів.
Перед Хмельниччиною військові вправи відбувалися по реєстрових полках і в запоріжців. У 1630 р. повстанці присягали словами: «Ми, товариші війська запорізького, що тепер під реґіментом Антона Брута». Вже самі ці слова свідчать, що не була це збиранина припадкових людей, але організація, «реґімент», а з тим — вишколена й певна себе, свідома своєго проводу одиниця.