Львів (з малюнку 1617 року)
Під Старокостянтиновим рішено підшукати на табір нове пригоже місце.
Рішення — рішенням, але кожен — як виявилося — думав про себе і про те, щоб якнайскоріше вирватися з небезпеки та врятувати особисте майно. Шляхта почала навантажувати вози і безладно залишати табір. Військо й прислуга, побачивши, що діється, почали й собі збиратися, відбувати наради, а згодом на власну руку теж втікати. Напруження переходило всякі межі. Близькість небезпеки, непевність щодо кожної хвилини, ніч, а врешті — очевидна втеча відповідальних начальників — доконали решти.
Усіх огорнула паніка. Першим утік Вишневецький і він таки перший прибув до Львова. Втікали всі, хоч ніхто й не гнався за ними. «Втікають усі в світи, — нарікає Кисіль, — і я з моїм здоров'ям втікаю за ними, а не знаю — куди».
Арцішевський і Осінський — останні могікани — рішили рятувати, що дасться: наказали позапалювати льонти на списах і порозставляти на валах та по таборі, щоб обманути козаків; мовляв, польське військо ночує в найкращому порядку в таборі.
Зі сходом сонця прийшли в польський табір довколишні селяни продавати харчі. Там застали вже тільки рештки війська й чурів, які ще не вспіли були втекти і грабували табір.
Повідомлені про те козаки спершу подумали, що це підступ, але згодом впали в польський табір і вирізали тих, хто там ще остався. Недалеко табору відходив Осінський з гарматами й 800 людьми піхоти. Козаки покищо не гонили за ним. Тільки деякі групи зводили дрібні сутички з Осінським і залишили його в спокою. Аж біля полудня Хмельницький зорганізував погоню за поляками. Відділами погоні командував Кривоніс. Вже на переправах згинуло багато втікачів, головно ж на Случі під Костянтиновом. Там до ноги вигинула німецька піхота Ґізи й Осінського. Деякі польські частини вспіли замкнутися в місті, але 25-го вересня Кривоніс без труду здобув Костянтинів і безпощадно висік польську залогу. Ледви сотня німців добилася до Бродів.
26-ого вересня Хмельницький прибув до Костянтинова, залишивши головні сили на побойовищі. В Костянтинові відбулася нарада щодо дальших плянів походу. Рішено вирушити на захід, щоб піддержати динаміку повстання і знищити решту живої сили Польщі.
Після декількох днів, що їх зужито на поділ здобичі й на очищування околиці від недобитків, головні сили Хмельницького вирушили на захід.
Здобича, що її захватило українське військо, переходила всякі сподівання. Поляки покидали врешті все майно, щоб не обтяжувати себе і врятувати хоча б саме життя. В неволю попав мало хто, бо козаки, знаючи про дальший похід на захід, не могли обтяжувати себе полоненими. При житті залишено лиш визначних поляків, як от Сенявського, Пшиємського, Потоцького, Каліновського тощо. Найбільше ж у полон попало жінок, яких нараховують аж п'ять тисяч! При втечі з табору вигинула головно челядь, бо знатніша шляхта, маючи досвід із Корсунського бою, подбала найперше забезпечити своє життя.
Два тижні після Пилявецького бою Хмельницький, «родовитий козак, людина вчена й добрий вояк», — як характеризує його стара польська хроніка, — станув з усіми своїми силами під Львовом.
Завваження. Про перемогу українського війська над польським вирішили під Пилявцями ті самі чинники, що і в обох попередніх боях. Всі ці бої це не були пересічні тактичні операції. Під Пилявцями також зустрічаємо докази високого воєнного таланту Хмельницького; він виступає ще яскравіше, як візьмемо до уваги загальні військові методи гетьмана, а саме його стратегію знищення. Недостачі й хиби польського війська та його проводу — це справді неґативні сторінки, але тільки порівняно з українським військом і його вождем, або в порівнянні з тими уявленнями, що їх сьогодні маємо про добре військо, про його завдання та обов'язки.
Натомість у порівнянні з тогочасними европейськими збройними силами поляки не були ані гірші ані кращі від таких же військ кінця тридцятьрічної війни.
Українське військо як цілість та окремий український вояк — визначилися такими прикметами й дали такий зразок армії й вояка, що їх заледве після півтора сотні літ зрозуміли в Европі.
В бою під Пилявцями рішає, крім мужви, творча думка гетьмана. Перше, що ясно проявляється в пилявецькій акції, - це незвичайна чуйність Хмельницького. Свідомий того, що поляки зібрали не лише великі скарби Речіпосполитої, але також усеньке найкраще військо, гетьман дбайливо зберігає свої сили для вирішної розправи, — а в міжчасі займається дрібнішими боями здовж річки, а які й повинні були утруднювати полякам доступ до води.