Невдовзі до одного з нас звернувся Роман Малиновський з Фундації Короля Юрія в Івано-Франківську. Він, зокрема, поділився своїми планами щодо видання «Вавилонської бібліотеки», до якої хотів би долучити переклади з американської літератури. Мова зайшла й про Воннеґута, і Роман радо погодився видати «Бойню номер п'ять».
Переклад «Бойні» Рити Райт-Ковальової цілком заслужено вважають класикою російського літературного перекладу. Але заглянувши в нього, розумієш, що хоч яким би талановитим не був радянський перекладач, але, живучи в закритому суспільстві, він не міг ні повністю оцінити, ні навіть відчути того життя (або, як тепер кажуть, «культури»), яке прозирається за словами іншомовного тексту. Адже мета перекладу - це відтворення не слів, а того, що за ними стоїть. (Щодо українського перекладу Петра Соколовського - Київ, «Дніпро», 1976, то, наскільки ми пригадуємо своє тодішнє враження, це була гарна українська версія російськомовної «Бойні» Райт-Ковальової.)
Першим (і, мабуть, найскладнішим) завданням було відтворення ритму прози Воннеґута, бо саме цей ритм надзвичайно точно передає дихання авторської думки. Річ у тім, що Воннеґут належить до тих прозаїків, яких треба читати вголос, бо їхні твори насправді є поезією. І перекладач мусить не копіювати оригінал, а знайти (а точніше - створити) новий ритм, якого (принаймні у випадку з Воннеґутом) ще не було в нашій літературі. Це надзвичайно складно. Мабуть, саме через це кожне нове покоління вимагає нових перекладів класичних творів.
Окремо - про відтворення іноземних імен. І тут перекладачі дозволили собі деякі «вольності». В англомовного читача ім'я Кілґор Траут не може не викликати сміху. Англійською мовою «траут» - це форель, а в імені Кілґор ховається натяк на криваве вбивство. Що є безумовним контрастом з образом безпорадного невдахи-письменника. Цікаво, що прототипом цього персонажа став знайомий Воннеґута, письменник-фантаст на прізвище Стержин (що в перекладі означає «стерлядь»). І тут за гоголівською традицією перекладачі, не занадто українізуючи це ім'я, намагалися наблизити його до оригіналу, тобто до того, як його сприймає англомовний читач. Те саме стосується і «Монтани Вайлдбек», яка в перекладі стала Монтаною Крутороуг, бо для американця прізвище цієї акторки порнографічних фільмів має непозбувний присмак «кугутськості».
Існує така думка, що перекладач поезії є суперником автора, а перекладач прози - його рабом. Але для нас робота над «Бойнею номер п'ять» була перш за все розмовою з мудрою людиною, школою і запрошенням до діалогу. Кожна така розмова як на індивідуальному рівні, так і в межах усієї країни є, по суті, прилученням до широкого світу і порятунком від того одвічного монологу, заручниками якого ми є ось уже понад три сторіччя.
Володимир і Лідія Діброви
Травень 2014
Розділ 1
Все було саме так, більш-менш. Принаймні там, де йдеться про війну. Одного мого знайомого й справді розстріляли в Дрездені за те, що він підібрав чужий чайник. Інший персонаж, якого я також знав особисто, й справді погрожував, що після війни він найме професійних убивць і порішить всіх своїх ворогів. Ну і так далі. Я тільки змінив імена.
І в 1967 році я таки з'їздив до Дрездена на стипендію Фонду імені Ґуґенгайма (дай йому Боже здоров'я). Місто було дуже схоже на Дейтон у штаті Огайо, хіба що не так густо забудоване. В тій землі, мабуть, - тонни змелених людських кісток і попелу.
Я туди їздив зі своїм фронтовим другом Бернардом В. О'Геаром, і ми там познайомилися з одним таксистом, який звозив нас до тієї бойні, де нас, військовополонених, тоді тримали. Його звали Ґергард Мюллер. Він розповів нам, що якийсь час був у полоні в американців. Ми запитали, як йому живеться за комунізму, і він сказав, що попервах було просто жахливо, бо кожен мусив дуже тяжко працювати, не було де жити й не вистачало ні їжі, ні одягу. Але тепер стало краще. Він має маленьку затишну квартирку, і його дочка вчиться у найкращому місцевому університеті. Його мати згоріла без сліду під час бомбардування Дрездена. Отаке.