А інколи я думаю про свою освіту. Якийсь час по війні я вчився в Чиказькому університеті. Я був студентом на факультеті антропології. Нас тоді вчили, що одна людина нічим не відрізняється від іншої. Мабуть же ж, вони і понині цього вчать.
А ще вони вчили того, що не існує ні ідіотів, ні негідників, ані виродків. Незадовго до своєї смерті мій батько якось зауважив: «Як це так, що в тебе немає жодного твору, в якому був би хоч один злодій?»
І я пояснив йому, що, як мене після війни вчили в університеті, світ влаштовано саме так.
Поки я вчився на антрополога, я також за двадцять вісім доларів на тиждень працював поліцейським репортером у славетному Агентстві новин міста Чикаго. Одного разу вони з нічної зміни перевели мене на денну, і вийшло, що того дня мені довелося пропрацювати шістнадцять годин поспіль. Ми постачали новини для всіх чиказьких газет, а також для агентств «Асошіейтед Прес» і «Юнайтед Прес». Ми писали про всі судові процеси, і про роботу поліції, й пожежників, і прикордонників з берегової охорони на озері Мічиган, і тому подібне. Ми були прилучені до всіх цих установ спеціальною мережею пневматичних труб, яку було прокладено під вулицями Чикаго.
Репортери телефоном диктували новини журналістам, а ті сиділи в навушниках у редакції і набирали статті-матриці. Потім ті матриці вкладали в мідні, вкриті оксамитом капсули, які одразу ж кидали в пащеку пневматичної труби. Найкрутішими репортерами та журналістами були жінки, які замінили призваних на війну чоловіків.
І свій перший репортаж я надиктовував по телефону саме одній із таких хижачок. Героєм тієї історії був щойно демобілізований фронтовик, який тільки-но знайшов роботу ліфтера-оператора в одній із контор. На першому поверсі той старомодний ліфт мав чавунні ґрати з візерунчастим плетивом-плющем. На одній з галузок плюща вмостилися голуб і горлиця.
Той ветеран якось вирішив опуститися ліфтом у підвал, і він зачинив ґрати і натиснув на кнопку, і тут його обручка зачепилася за орнамент. Його підняло в повітря, в той час як сам ліфт продовжував рухатися вниз, і стеля просто розчавила його. Отаке.
І от я передав свій репортаж по телефону, і та жінка, яка набирала матрицю, запитала мене: «І що сказала його дружина?»
«Вона ще не знає, - сказав я. - Це тільки щойно сталося».
«Ну то задзвони і вичав з неї якусь цитату».
«Що?»
«Збреши, що ти капітан Фіни з поліції. Скажи, що в тебе для неї є трагічна новина. Поясни їй усе і запиши її реакцію».
Я так і зробив. Її реакцію було легко передбачити. У них було немовля. Ну й так далі.
Коли я зайшов до редакції, та журналістка знічев'я поцікавилася, як виглядав той чоловік, якого було розчавлено ліфтом.
Я їй усе описав.
«Чи це тебе вразило?» - запитала вона й відкусила шматок шоколадного батончика «Три мушкетери».
«Та де, - сказав я. - На війні я, Ненсі, бачив ще й не таке».
Навіть тоді я вважав, що працюю над книжкою про Дрезден. Тоді це бомбардування в Америці було ще маловідоме. Мало хто з американців знав, що там загинуло набагато більше людей, ніж, скажімо, в Хіросимі. Та й я тоді цього не знав. Цю подію не дуже афішували.
Якось на прийнятті я розбалакався з одним професором Чиказького університету і розповів йому про той рейд, в епіцентрі якого я опинився, і про книжку, яку я збирався написати. Виявляється, він був провідним членом організації, яка називалася «Комітет громадської думки». І він почав розповідати мені про концтабори і про те, що німці робили мило і свічки з жиру замордованих євреїв, і про інші подібні жахи.
«Я знаю, я знаю, я знаю», - це все, що я міг йому відповісти.
Як не крути, а Друга світова війна значно притлумила нашу чутливість. Я, наприклад, став завідувачем відділу зв'язків із громадськістю компанії «Дженерал Електрик» у місті Скінедтеді, що в штаті Нью-Йорк, і добровольцем при пожежній команді містечка Альклоза, де ми купили свій перший будинок. Моїм начальником там був один із найсуворіших і найпростіших мужиків, які тільки бувають. Під час війни він був штабістом у Балтиморі, завідував там підрозділом стосунків з громадськістю і дослужився до підполковника. Коли ми жили у Скінедтеді, то він саме перейшов до Голландської реформістської церкви, однієї з найсуворіших і найпростіших з-поміж усіх конфесій.
Він часто глузливо і з великим докором питав мене, як могло статися, що я не маю офіцерського звання.
На той час із мене й з дружини вже зійшов весь наш жирок. То були наші худі роки. В той час нашими друзями були худі ветерани та їхні худі жінки. Серед ветеранів, які населяли тодішній Скінедтед, найприязнішими, найдобрішими і найдотепнішими були ті, що воювали на передовій. І саме вони найбільше ненавиділи війну.