Так зайшло сонце, ми повечеряли в італійському ресторанчику, а тоді я постукав у парадні двері чудового кам’яного будинку Бернарда В. О’Гара. В руці я тримав пляшку ірландського віскі — наче дзвінок, яким скликають на обід.
Я познайомився з його симпатичною дружиною, Мері, якій присвячую книжку. А ще я присвячую її Гергардові Мюллеру, дрезденському таксистові. Мері О’Гар вивчилася на медичну сестру, робота, кращої за яку для жінки й не придумаєш.
Мері захоплено зустріла двох дівчаток, яких я привіз, і разом зі своїми дітьми відіслала їх нагору гратись і дивитися телевізор. Аж коли вона відправила дітвору, я відчув, що їй щось не подобається — чи то я сам, чи щось, пов'язане з цим вечором. Вона була чемна, але холодна.
— Так у вас тут мило й затишно,— сказав я, і цілком щиро.
— Я приготувала місце, де ви зможете поговорити й ніхто вам не буде заважати,— сказала вона.
— Чудово,— відказав я і уявив собі два шкіряних крісла біля каміна в кімнаті з дерев'яними панелями, де двоє старих солдатів можуть випити й погомоніти. Але вона відвела нас на кухню. Два стільці з прямою спинкою вона присадила до кухонного столу з білою порцеляновою стільницею, і відбите від неї світло двохсотваттової лампи над головою різало очі. Мері підготувала нам операційну. На стіл вона поставила тільки одну склянку — для мене. І пояснила, що О'Гар ще з війни не терпить спиртного.
Отож ми посідали за стіл. О'Гар почував себе ніяково, але не хотів пояснити, в чому річ. Я ж не міг второпати, чим так розсердив Мері. Я людина сімейна, одружувався тільки раз, не впивався. І на війні нічого поганого її чоловікові не заподіяв.
Вона налила собі кока-коли, страшенно гучно висипавши лід з морозильника в умивальник з нержавіючої сталі. Потім вийшла з кухні, але й там не могла заспокоїтись. Снувала по всьому будинку, хряпала дверима, навіть пересовувала меблі, щоб дати вихід своєму гніву.
Я спитав О'Гара, може, я щось не так сказав чи зробив, і вона сердиться.
— Ет, пусте,—відповів він.— Не зважай. То не через тебе.
Я був удячний йому за ці слова. Тільки він збрехав. Бо це було таки через мене, та ще й як.
І все ж ми спробували не звертати уваги на Мері й вирішили згадати щось із війни. Я хильнув трошки тієї рідини, що приніс із собою. Час від часу ми то пирхали, то всміхалися, немов пригадували якісь кумедні випадки з часів війни, хоч насправді нічого путнього не йшло в голову. О’Гар згадав одного хлопця, який забрався у винний склад у Дрездені ще до бомбардування, і його потім нам довелося везти додому на тачці. Занадто банальна історія, щоб тулити її в книжку. Мені запам'ятались двоє російських солдатів. Вони везли повну підводу годинників, були веселі й задоволені. І смалили здоровенні самокрутки з газет.
Оце й усе, на що ми спромоглися, а Мері все не вгавала. Нарешті вона знов зайшла на кухню випити кока-коли. Витягла з холодильника ще одну морозилку з льодом і без ніякої потреби торохнула лід в умивальник.
Потім Мері обернулась, щоб я побачив, яка вона сердита і що сердита саме на мене. Подумки вона весь час розмовляла з собою, отож те, що сказала вголос, було тільки уривком з куди довшого монологу.
— Та ви ж були ще діти! — вигукнула вона.
— Що? — перепитав я.
— Та ви ж тоді були ще діти, такі самі, як і оті нагорі!
Я кивнув головою; справді, ми були на війні нетямущі підлітки, мало не діти.
— Але ж ви так не напишете?
Це було не запитання — це було обвинувачення.
— Я... я не знаю,— промовив я.
— А от я знаю,— заявила вона.— Ви вдасте, що були не дітьми, а вже дорослими, і в кіно вас гратимуть Френки Сінатри та Джони Уейни й усілякі знаменитості, ці брудні, закохані у війну старигани. І війна буде здаватись такою чудовою, що війни підуть одна за одною. А воювати пошлють дітей, таких, як нагорі.
Аж тоді я зрозумів. Вона лютилась на війну. Вона не хотіла, щоб її діти, щоб будь-чиї діти гинули на війні. Думала, що книжки й кінофільми теж до певної міри сприяють війні.
Отож я підніс угору праву руку й присягнув їй.
— Мері,— сказав я,— я не знаю, чи коли-небудь докінчу свою книжку. Досі я вже написав тисяч п’ять сторінок і всі їх викинув. Але якщо мені судилося докінчити її, даю вам слово честі, що в ній не буде ролі ні для Френка Сінатри, ні для Джона Уейна. І знаєте що,— додав я,— я назву її «Хрестовий похід дітей».
Відтоді Мері стала моїм другом.
Ми з О’Гаром облишили спогади, перейшли до вітальні й заговорили про інше. Нам кортіло дізнатись докладніше про справжній хрестовий похід дітей, і О,Г дістав книжку під назвою «Дивовижні масові засліплення і шаленство натовпів», автором якої був такий собі Чарлз Макей, доктор філософії. Видали книжку вперше в Лондоні 1841 року.
Макей був невиеокої думки про всі хрестові походи. Тільки хрестовий похід дітей, як на нього, виглядав трохи похмуріше, ніж десять хрестових походів дорослих. ОТар прочитав уголос цей чудовий уривок:
«Історики з усією поважністю заявляють, що хрестоносці були темні й дикі люди, що керувалися вони неприхованим святенництвом і що шлях їхній був залитий кров’ю та слізьми. Автори ж романів приписують їм побожність, героїзм і з усім можливим запалом та піднесеністю змальовують їхні чесноти, великодушність, ту невмирущу славу, яку вони заслужили, і ті великі послуги, які вони зробили християнству».
А далі О,Гар прочитав таке:
«Який же був кінцевий результат усього? Європа втратила неоціненні скарби, полягло два мільйони її синів, а купка сварливих рицарів на якихось сотню років оволоділа Палестиною»,
Макей розповідає нам, що хрестовий похід почався 1213 року, коли двом ченцям спало на думку зібрати юрмища дітей у Німеччині й Франції і продати їх у Північній Африці в рабство. Зголосилося тридцять тисяч дітей, думаючи, що вони поїдуть до Палестини. «То були, звісно, бездомні, неприкаяні діти, яких завжди вистачало по великих містах,— пише Макей,— діти, які виросли в розбещеності й зухвальстві і були ладні на все».
Папа Інокентій Третій теж гадав, що вони йдуть до Палестини, і в захваті вигукнув: «Ці діти пробудилися, коли ми ще спимо!»
Більшість дітей посадили в Марселі на кораблі й приблизно половина їх загинула при штормах. Решта прибула до Північної Африки, де їх продали в рабство.
Через непорозуміння частина дітей зібралася в Генуї, де на них не чекали ніякі рабовласницькі судна. Там добрі люди їх нагодували, приголубили й розпитали, дали їм трохи грошей і чимало порад і відправили назад на батьківщину.
— Слава добрим людям з Генуї,— сказала Мері О’Гар.
Мене поклали спати в одній з дитячих спалень. На нічному столику О,Гар поклав для мене книжку, що називалася «Дрезден. Історія, театри і галерея». Авторка — Мері Ендел. Книжка вийшла в 1908 році, і передмова її починалася словами:
«Сподіваємось, що ця невеличка книжечка стане читачеві в пригоді. У ній ми спробували дати англомовній публіці широкий погляд на Дрезден, пояснити, як це місто набуло свого теперішнього архітектурного вигляду, як розквітла в ньому — завдяки генієві кількох чоловіків — музична культура, а також звернути увагу читача на деякі безсмертні витвори мистецтва, які приваблюють до Дрезденської галереї тих, хто шукає глибоких вражень».
Потім я прочитав дещо з історії:
«У 1760 році Дрезден обложили пруссаки. П'ятнадцятого липня розпочався артилерійський обстріл. Картинна галерея загорілась. Більшість картин перенесли в Кенігсштайн, але деякі дуже постраждали від осколків гарматних ядер, особливо «Хрещення Христа» роботи Франсіа. Полум’я перекинулось на величну вежу Христової церкви — з цієї вежі вдень і вночі стежили за пересуванням ворога. Пізніше вона завалилась. Разючий контраст до сумної долі Христової церкви становила церква Пресвятої діви, яка стояла незрушно: від вигинів її кам’яного опуклого купола прусські ядра відскакували, мов дощові краплини. Кінець кінцем Фрідріх мусив зняти облогу, бо прийшла звістка про падіння Глатца, одного з основних його недавніх завоювань. «Ми повинні відступити в Сілезію, щоб не втратити всього»,— сказав він.