Один з юних львівських волонтерів прибіг на станцію привітати вояків дивізії. На задньому плані стоїть українець у званні ваффен-обершарфюрер.
Разом з тим у Львові зафіксовано і кілька випадків дезертирства, головно з боку тих українських стрільців, які симпатизували ОУН-УПА. Це стало наслідком пропаганди ОУН, яка наприкінці 1943 — на початку 1944 року розпочала пропагандистську кампанію, закликаючи дивізійників до дезертирства[56]. Про один з таких випадків згадує Овад: стрілець Голіян з Винник, нібито щоб надати собі бойового вигляду перед відвідуванням родичів, позичив у свого командира відділення гвинтівку і разом з нею втік. «Особливо я вважав це тхірством, негідним постави вояка. Але що з тими партійними зробиш? Вони на те і є, щоби підступно вбити, вкрасти чи втекти, вони «вроджені партизани». Якби це було скероване тільки проти ворога, а не проти своїх» — підсумував Овад ставлення справжніх дивізійників до оунівців[57]. Як зауважив один із діячів УЦК Кость Паньківський, «акція ОУН за дезерцією в цій стадії показала, що наш національний організм був здоровий. Дезерція не переступила нормальної норми, яка є в усіх арміях»[58].
Після кількаденної зупинки у Львові мости відновили, і потяги з дивізійниками були спрямовані до Любачева, де їх чекали артилеристи. Перший потяг їхав дуже повільно, з багатьма зупинками, що дратувало вояків. Дорога зайняла приблизно два дні. На станції, за спогадами Овада, їх зустрічало «і інше військо, звичайна піхота, а також наша українська поліція в чорних одностроях і мазепинках». Вояки вишикувалися в лаву, після чого командир роти оберштурмфюрер СС Шнеллер звернувся до них із промовою. «Говорив про відвагу і тому подібне. Сказав, що це буде нашим бойовим хрещенням та побажав нам «вояцького щастя»«[59]. Після «урочистостей» вояки отримали призначення на квартири та були нагодовані: з ротного обозу («тросу») їм видали порції хліба та ковбаси, а з ротної кухні — гарячу страву.
Тут додамо, що в Любачів у цей час були перекинуті підрозділи української поліції з Білгораю і Тарнограду, і, найімовірніше, їх і побачив Овад.
За даними М. Логуша, другий потяг з іншими частинами бойової групи так і не зміг дістатися Любачева, бо партизани підірвали міст через річку Любачівка, десь за п'ять кілометрів на південь від міста. Ешелон зупинився, і воякам довелося вивантажуватися в полі. На щастя, розвідка знайшла для дивізійників недалеко брід через річку, тому частини бойової групи змогли форсувати водну перешкоду і пішим маршем зайшли у Любачів[60].
Про знищення партизанами мостів на Любачів згадував і Лев Стеткевич: «Перед самим Любачевом наш транспорт мусів затриматись, бо польські партизани висадили міст і підірвали рейки. Вони, мабуть, довідалися, що йде потяг. Хлопці вийшли з вагонів на свіже, морозне повітря. Перший раз за кілька місяців зустрічаємо наших, а головно дівчат, що працювали при направі моста і колії. Перед в залицяннях вів Пусьо Крушельницький. Почалось кидання снігу, а роботи не було. Кінець кінцем Бріштот вийшов і всіх розігнав»[61]. За спогадами Стеткевича, шлях було відновлено до вечора, і потяг таки дістався Любачева ввечері того самого дня. Важко сказати, яке з цих двох тверджень найбільш правдиве, бо обидва вони спираються на спогади ветеранів, через багато років після подій. Єдине, що достовірно відомо, це те, що частини бойової групи зосереджувалися в Любачеві більше ніж тиждень і прибували в місто окремо. Так, за спогадами Михайла Длябога, перші частини піхотних підрозділів бойової групи прибули в місто через чотири дні після артилеристів, тобто приблизно 22–23 лютого.
Таким чином, зосередження групи в Любачеві зайняло більше тижня — за цей час прибули всі транспорти з особовим складом, озброєнням та амуніцією, а підрозділи були зібрані разом та відмобілізовані. Свій командний пункт Байєрсдорф розгорнув у будівлі місцевої школи. Місця дислокації частин були добре укріплені — обладнувалися гарматні позиції, встановлювалися кулеметні точки, а піхотинці розміщувалися так, щоб по тривозі відразу зайняти бойове становище. За період постою робилися останні приготування до рейду, особлива увага приділялася перевірці та пристрілці зброї. Це було особливо важливо, тим паче недосвідчені вояки часто байдуже ставилися до стану своєї зброї. Як згадував Володимир Кецун: «якось було важко призвичаїтися, що то була направду небезпечна кампанія, а не якісь вправи»[62]. Так, під час раптової перевірки Байєрсдорф виявив, що в деяких стрільців гвинтівки настільки ржаві, що з них навряд чи можна стріляти. Накази стежити за станом зброї були відразу віддані всім командирам підрозділів під особисту відповідальність.