Розділ третій. Ситуація в регіоні та огляд сил ворогуючих сторін
Любачів, як згадував Роман Долинський, був «типовим» українським містом, приблизно в 50 кілометрах на північний захід від Львова, з переважаючим українським населенням та «з розвинутим громадським та кооперативним життям». Місцеві українці зітхнули з полегшенням, коли у їхньому районі з'явилася бойова група галицької дивізії військ СС, й, за спогадами дивізійників, щиро та сердечно прийняли українських вояків, вбачаючи в них свої захисників.
Петро Вершигора, командир Першої партизанської дивізії. Колишній музикант та режисер, під час війни вступив до лав РСЧА та брав участь в обороні Києва. З 1942 року в радянському партизанському русі, був одним з найближчих соратників С. Ковпака. Із грудня 1943 року очолив дивізію, з якою вирушив у рейд у Галичину. В 1944 році був удостоєний звання Героя Радянського Союзу та звання генерал-майор
Це не дивно, бо ситуація в цьому районі була дуже складна. Останні місяці українське населення жило під страхом терору з боку польських партизанів з Армії Крайової та Армії Людової. Поляки неодноразово нападали на українські села, а відомості про вбивства українських діячів, підпали, пожежі тощо зусібіч надходили все частіше.
Загалом польські партизанські загони не представляли великої загрози для бойової групи Байєрсдорфа. Її головним супротивником була Перша українська партизанська дивізія Петра Вершигори, яка складалася із трьох полків та окремого кавалерійського дивізіону. Дивізією вона називалася для гучномовності, оскільки чисельність її сягала близько 2000 осіб. Однак це був згуртований бойовий колектив добре навчених і досвідчених вояків зі своїми «традиціями, нормами моральної поведінки, дисципліною»[63], за плечима яких був не один рейд по німецьких тилах. Дивізія мала на озброєнні дві 76‑мм дивізійні гармати ЗІС‑3, батарею з шести 45‑мм протитанкових гармат[64], важкі кулемети «Максим», легкі кулемети ППД, міномети різних калібрів та легку автоматичну зброю.
Коли радянські партизани прийшли в цей регіон, то Вершигора зміг швидко порозумітися з поляками з Армії Людової, щоб розпочати спільні дії. Об'єднання зусиль радянських і польських прокомуністичних партизанів не було чимось дивним — про це згадує Вершигора у своїх мемуарах[65], а згодом воякам групи Байєрсдорфа вдалося захопити частину архіву одного з польських партизанських відділів, де була знайдена інструкція, що наказувала полякам співпрацювати з радянськими партизанами[66]. Завдяки польським загонам радянські партизани отримали додаткове посилення і в разі потреби могли сподіватися не менше, ніж на 1000–1500 польських повстанців, не враховуючи сюди підпільників та тих, хто їм співчував. До того ж, радянські партизани мали певну підтримку місцевого польського населення.
Партизанська дивізія Вершигори діяла в районі шести повітів: Любачів, Цешанів, Тарноград, Білгорай, Замость, Томашів. Одночасно в цьому ж районі (Тарноград — Любачів) до 27 лютого діяло кавалерійське партизанське з'єднання генерала М. Наумова, відтягуючи на себе значну частину німецьких охоронних сил. Сам Наумов у своїх спогадах так писав про ці події: «Наші невловимі диверсійні загони оперують в їх тилах і на флангах, підривають мости, мінують дефіле, знищують лінії зв'язку. Це збиває з толку гітлерівців: вони ніяк не можуть зрозуміти, де наші головні сили і куди слід спрямувати основний удар. Ми ж зібрані в кулак у лісній глухомані, по декілька разів на день змінюємо місце свого розташування»[67]. Але Наумов не затримався на польській території надовго, 27 лютого звернувши у Львівську область, де діяв до 22 березня 1944 року.