Важливе місце в дослідженні історії бойової групи «Байєрсдорф» займають спогади її безпосередніх учасників. Серед українських офіцерів доволі розлогі спогади залишили ваффен–гауптштурмфюрер Роман Долинський та ваффен–оберштурмфюрер Михайло Длябога. Саме їх обидвох найбільше цитують, але, на жаль, дослідники зазвичай посилаються на них у своїх розробках, не вдаючись до докладного аналізу. Однак, згідно з дослідженнями, спогади Долинського відверто необ'єктивні, тенденційні та неакуратні в деталях. Зазвичай він усіляко принижує німецький командний склад та протиставляє його українському, який, на його думку, був значно компетентніший, та скаржиться на міфічні утиски українців з боку німців. Щодо дій бойової групи, то спогади Долинського вирізняються багатьма неточностями та помилками, тому ми можемо порадити дуже обережно й уважно підходити до їх використання. І навпаки, спомини М. Длябога набагато об'єктивніші й точніші в деталях, і саме тому ми їх і рекомендуємо для вивчення.
Крім офіцерів, свої спогади залишили і рядові бійці бойової групи. Це — Лев Стеткевич, Ярослав Овад, Володимир Кецун та Роман Припхан. Однак спомини простих стрільців показують нам лише найнижчий прошарок дій бойової групи, бо зазвичай вони розповідають про особисті переживання та дають змогу подивитися на події очима звичайного вояка. Як зазначав Ярослав Овад, «участь у «бойовій групі Байєрсдорф» у ролі звичайного стрільця… не дає мені жодної інформації про структуру, бойові дії та підсумки всієї кампанії»[3]. З другого боку, це і зрозуміло, бо важко чекати від простого піхотинця стовідсоткової точності, великого тактичного аналізу чи якихось стратегічних викладок. Від них цього і не вимагається, а помилки цілком зрозумілі. Попри те, для загального огляду та розуміння подій ці спогади надзвичайно важливі.
Таким чином, недостатній рівень дослідження історії як дивізії «Галичина», так і бойової групи «Байєрсдорф», разом з певною вузькістю джерельної бази, зумовлюють актуальність обраної нами теми.
Варто зауважити, що до моменту формування бойової групи дивізійники брали участь в антипартизанських діях лише випадково. Про один із таких випадків відомо зі спогадів унтерштурмфюрера СС Яна Ґвіздалли, з 8‑го навчально–запасного кавалерійського батальйону СС. У 1943 році він отримав наказ доставити кілька рекрутів–новобранців із Варшави у Кільце. На південь від Радома потяг зупинився, оскільки партизани підірвали колію. Невеличкий загін армійських піхотинців‑15 вояків — пішов на прочісування лісу і не повернувся. Після цього ніхто не знав, що робити, а Ґвіздалла виявився старшим за званням військовим серед пасажирів потяга. Ніхто не знав, що робити, а підпорядковані йому люди не мали ні досвіду, ні озброєння. Разом з іншими пасажирами в потязі перебували дві дюжини «людей в уніформі СС. Їх вимова видала, що вони були з України. Це були добровольці галицької дивізії СС, що прямували в навчальний табір Гайделяґер. У них не було ентузіазму, коли я підпорядкував їх собі». Есесівці зібрали все озброєння та боєприпаси, які знайшли в потязі, і рушили на пошук зниклого армійського загону. Вони швидко дійшли до невеличкого села, мешканці якого навіть не намагалися чинити опору озброєним воякам. Неподалік були знайдені тіла зниклих солдатів — партизани захопили їх у полон та холоднокровно вбили. При обшуку в кількох хатах були знайдені речі загиблих німців. Після цього Ґвіздалла наказав зігнати всіх мешканців села на ринкову площу та публічно стратили тих, у кого знайшли речові докази їх підтримки партизанів[4]. Це була одна з типових випадкових антипартизанських акцій, до якої залучили українських добровольців. А формування групи «Байєрсдорф» мало на меті більш організовано та впорядковано залучити дивізію до очищення німецьких тилів від партизанської загрози.
Робота виконана в рамках організованого нами загального суспільного проекту: «Судьбы России, Украины и Европы в первой половине XX века»[5].
Автор щиро дякує Андрієві Буцяку, Андрієві Жукевичу, Майклу Мельнику, Бегляру Новрузову, Костянтинові Семенову та Андрієві Усачу за допомогу в роботі над книгою. Окремі слова вдячності висловлюю Людмилі Поліщук за підтримку та натхнення.