Ваффен–гауптштурмфюрер Дмитро Паліїв, який координував зв'язок між бойовою групою та головними частинами дивізії. Паліїв був одним із найавторитетніших українських офіцерів у військах СС, користувався великою повагою в німців, зокрема в командира дивізії Фрайтаґа
Євген Пиндус на відвідинах бойової групи інспектує бункер, побудований вояками
Член Військової управи Осип Навроцький прощається з одним з українських офіцерів бойової групи, після відвідин позицій українських стрільців
До того ж, білгорайський крайсгауптманн, який був зобов'язаний забезпечити постачання свіжих харчів для вояків бойової групи (бо єдине, що дивізійники мали, були консерви), виділяв для них продукти найгіршої якості, часто напівзіпсовані. У відповідь начальник відділу постачання разом з Дмитром Паліївим та капеланом Дурбаком провели інспекцію окружних харчових складів і з'ясували, що в них повно якісних запасів продовольства. Після цього крайсгауптманн був звинувачений українцями у саботажі та знущанні з дивізійників, про що українські офіцери і доповіли Байєрсдорфу. Тієї ж ночі командир групи зв'язався по радіо з армійським штабом та Берліном, і вже зранку наступного дня крайсгауптманн був відкликаний зі своєї посади і доставлений у Люблін. Подальша його доля невідома. Так і закінчився цей конфлікт, жодних наслідків для начальника розвідки бойової групи не було.
Мінометники бойової групи на вправах з 50‑мм мінометом
Однак питання постачання вояків продуктами харчування залишалось одним з найголовніших. Одним з офіцерів, хто забезпечував постачання для бойової групи, був ад'ютант ваффен–оберштурмфюрер Михайло Качмар, а йому допомагали дивізійники на прізвища Ткачук і Шиналь (той самий, який зголосився добровольцем під час відправки бойової групи). Вони їздили по селах і закуповували курей, гусей, качок тощо, все, що необхідне для розширення вояцького раціону. Реквізувати продовольство суворо заборонялося, але солтис (сільський староста) був зобов'язаний показувати багатих господарів, у яких дивізійники і купували продовольство за державними цінами. Звісно, заможним польським селянам це було не дуже вигідно, бо державні ціни були значно нижчі, ніж ринкові, але що вже поробиш, коли продовольство в тебе купують озброєні люди.
Кулеметники та стрільці на позиціях під час «айнзатцу»
Загалом завдяки таким заходам вдалося суттєво поліпшити забезпечення продовольством деяких підрозділів. Недарма Лев Стеткевич згадував, що «життя на “айнзатці” плило весело. Харчі були добрі, а до цього ми одержували ще т. зв. “зацайнс”, тобто фронтовий пайок»[125]. Але в інших підрозділах ситуація була трохи гірша і проблема з харчуванням, що виникла на самому початку дій бойової групи, так і залишилася. Роман Припхан скаржився на «нерегулярний харч з військової кухні», так що їм доводилося дещо «докуповувати в населення»[126]. Отже, становище з харчуванням частин бойової групи не було стабільним. Треба додати, що типовим для німецької армії та військ СС було те, що офіцери отримували той самий пайок, що і звичайні вояки, тобто всі харчувались з одного котла, незалежно від звання.