Однак факти свідчать, що якихось великих військових злочинів вояками бойової групи скоєно не було, а багато злочинів, що їх приписують бойовій групі, були скоєні в місцевостях, де взагалі не було жодних її підрозділів[132]. Колишній дивізійник, а згодом історик Василь Верига проаналізував усі основні польські твердження і звинувачення стосовно військових злочинів, що їх приписували дивізійникам, і дійшов висновку, що майже всі вони до групи Байєрсдорфа жодного стосунку не мають[133]. Гайке у своїй книзі зауважив таке: «Треба брати до уваги, що бойовій групі Дивізії, як ненімецькій частині, інші німецькі частини приписували багато неслушного або такого, що самі накоїли. У багатьох випадках можна було в це безперечно провірити… Командування дивізії простежило всі скарги і, якщо були докази, винних покарано»[134]. У принципі, так воно і є, бо в районі дій бойової групи так і не було скоєно великих військових злочинів, на зразок спалення сіл чи масових розстрілів, хоча побоювання такі з боку польського населення справді були. Наприклад, підтверджено факти розстрілу чотирьох поляків у Тарнограді, одним з яких був доктор Кришкевич. До того ж коли йдеться про т. зв. «каральні акції», то варто зауважити, що багато з них, наприклад, знищення обвинувачених у партизанщині чи тероризмі, відбувалося за вироком військових судів і за законами військового часу (як у випадку з доктором Кришкевичем), тому ці заходи не можна вважати військовими злочинами, оскільки на момент свого скоєння вони були цілком у рамках закону, що діяв на цій території, а закон зворотної дії не має.
Розділ сьомий. Відкликання бойової групи
Дислокація бойової групи навколо Білгораю тривала десь близько півтора тижня. У другій декаді березня бойова група зосередилася в місті Звєжинєц. У цей час партизанська активність майже повністю припинилась і тому було вирішено відкликати бойову групу до основних сил дивізії.
Стрільці з бойової групи «Байєрсдорф» сфотографовані після повернення з «айнзатцу». Вояків групи можна легко впізнати по щитках з галицьким левом, що нашиті на правому рукаві
17 березня перші частини бойової групи почали завантаження в ешелони. Передові підрозділи через Люблін і Кєльце виїхали до полігону Нойгаммер, де в той момент перебувала дивізія. Хоча, за згадкою Длябоги, бої його батареї з партизанами тривали до 20 березня[135].
Вояк бойової групи після повернення до основних частин дивізії
З другого боку фронту, 18 березня 1944 року партизанська дивізія Вершигори вийшла до села Могильниця, у якому знаходився трьохсотметровий міст через річку Західний Буг. Захопивши його, партизани переправилися в Біловезьку Пущу та білоруські ліси та в квітні скінчили свій рейд[136]. Звідси командир радянських партизанів надіслав у центр декілька звітних радіограм, в одній з яких повідомив: «За час Львівсько-Варшавського рейду з лав дивізії вибуло понад 400 бійців і командирів, є багато поранених… Вибули з лав і загинули від поранень переважно старі бійці і командири… В санітарних частинах не має жодного бинта, немає пакетів і медикаментів»[137]. З цих даних добре видно, яких великих втрат зазнала партизанська дивізія під час свого рейду і протидій німецьких сил. Тому не буде перебільшенням сказати, що досвідчені партизани зазнали поразки, враховуючи, що всі наслідки їхніх диверсій (зруйнування мостів, ліній зв'язку тощо) порівняно швидко німці відновлювали, а втрати були великі. Німецьке командування знайшло гідну протидію партизанській тактиці. І чималий внесок у цей успіх зробила сформована з українців бойова група Байєрсдорфа.
Після прибуття з фронту вояків приблизно на тиждень помістили в карантин, що розташовувався в дерев'яних бараках колишнього табору для військовополонених в Цайсау. Це мало виключно санітарну мету і було зроблено для боротьби з вошами та зі всілякими недугами, щоб не позаражали інших. Однак спочатку воякам не повідомили про мету цього заходу: «…після здачі зброї нас дали за дроти. Це справило на нас прикре враження: що таке ми зробили, що нас роззброїли і саджають за дроти? Але нам пояснили, що мусимо відбути тиждень карантину»[138]. Після завершення карантину вояки були розпущені по своїх підрозділах.
Десь через два тижні після повернення бойова група знову була зібрана і на урочистому вишикуванні тим воякам, які найбільше себе проявили, були вручені нагороди. За спогадами Романа Долинського, вояки бойової групи отримали 150 різноманітних нагород. Є непідтверджені дані, що українець Михайло Качмар був нагороджений Залізним хрестом 2‑го класу. Але здебільшого було вручено Хрести військових заслуг з мечами 2‑го класу, що їх отримали багато українців, зокрема Долинський[139], Палієнко[140], Ремболович, капелан Дурбак та Юрій Черкашин. Також цю нагороду отримав український унтер–офіцер Білий з розвідувального кавалерійського підрозділу та Лев Стеткевич. За даними Долинського, відомо, що Бріштот, Кляйнов та Шнеллер отримали Хрести військових заслуг з мечами 1‑го класу, однак в особових справах Бріштота та Кляйнова це нагородження ніяк не відображене, тобто, найімовірніше, жодних нагород вони не отримали.
132
Відомий лише один випадок серйозного злочину, коли український вояк зґвалтував польку. За це Байєрсдорф хотів розстріляти його без суду, але українські офіцери штабу переконали його відправити цього стрільця в розташування дивізії. Будь–які інші деталі цього інциденту невідомі.
139
Зауважимо, що кавалерійський відділ Долинського після повернення бойової групи був розпущений, а самого Долинського з «бойовиків» скерували на службу в частини постачання дивізії. Зрозуміло, що це пояснюється лише низькою ефективністю дій підрозділу та визнанням некомпетентності Долинського як бойового командира. В цих умовах нагородження Долинського німцями виглядає як спроба «підсолодити пілюлю» для «авторитетного українського полковника».
140
Палієнко проявив себе настільки добре, що в березні 1944 року був відправлений навчатися на тримісячні курси командирів артилерійських дивізіонів у Нідерландах.