Фрагмент з облікової картки офіцера військ СС Романа Долинського, де вказано, що він «був» підполковником РСЧА. Насправді кар'єра Долинського в УРСР йшла по партійній лінії
Постійно також зустрічаються твердження, що особовий склад бойової групи був не навчений. Принаймні коли йдеться про деякі підрозділи, наприклад, артилерійську батарею, це відповідає дійсності. Однак у стрілецьких підрозділах ситуація була дещо інша. Ярослав Овад категорично заперечив поширені твердження, що українські «стрільці були недосвідчені і не навчені діяти разом» що стало однією із причин «невдачі» бойової групи. Він вказував, що «від нас, рядових, не вимагалося нічого такого, чого ми не знали і не могли виконати. Не була це гармонія великих з'єднань у період складної тактичної чи навіть стратегічної операції, а звичайна «тримай–лапай» та погоня пішки за ворогом, який мав у своєму розпорядженні примітивні засоби пересування, але мав їх. Якщо командування групою не могло дати собі ради, то що ми могли зробити, бродячи в снігах по коліна. А ворог втікав саньми»[145]. З цим твердженням можна лише погодитися.
Втрати бойової групи були мінімальні. М. Мельник навів дані, що було 10 вбитих та 13 поранених[146]. Сюди ж треба додати зниклих безвісти, які, найімовірніше, дезертирували до УПА. Як ми пам'ятаємо, дезерція розпочалася ще під час розташування частин бойової групи у Львові, і, за деякими даними, на 21 березня 1944 року втрати бойової групи зниклими безвісти становили 10 вояків[147]. Зараз нам відомі імена двох вояків бойової групи, які дезертирували в УПА — це Іван Головач (загинув 11 квітня 1944 року), Семен Жук (загинув 25 квітня 1945 року)[148]. В цьому сенсі треба додати, що в бойовій групі моральний дух виявився ліпший і вищий, ніж у галицьких добровольчих полків СС, де рівень дезертирства був значно вищий.
Одним із найцікавіших моментів щодо втрат бойової групи є твердження про нібито 25 загиблих українських вояків в одному бою. Історик М. Логуш та дивізійник Лев Стеткевич стверджують, що це трапилося під Фрамполем, але іноді з'являються твердження, що це відбулося під Хмеліком. Так, Логуш пише, що після бою дивізійники знайшли тіла 25 своїх загиблих товаришів — нібито після того як один взвод потрапив у засідку та був майже знищений, причому двоє вбитих лежали окремо — спочатку поранені в ноги, вони були вбиті багнетами з особливою жорстокістю і нібито їхні крики чули інші вояки бойової групи[149].
Стеткевич про це подає так: «У тому бою ми зазнали відчутних втрат: 25 вбитих, а між ними два тіла покалічені та понівечені. Видно, вони ще жили по нашому відступі і більшовики знущались над ними. Наступного дня о. Іван Дурбак похоронив на місцевому кладовищі вбитих. То були перші жертви нашої дивізії. Отець Іван сказав зворушливу прощальну проповідь. Цвинтар був виповнений мешканцями Фрамполю. Наша чота віддала останній крісовий салют і зі сльозами на очах вояки відійшли…»[150] Однак якихось достовірних підтверджень цього випадку і таких великих втрат дивізійників нам так і не вдалося знайти.
Плакат із закликом до українців вступати у лави військ СС
Взаємини між командним складом групи загалом були доволі коректні, хоча ситуації траплялися різні, особливо між німцями та українцями. Наприклад, усі спогади Долинського повні критики німецького керівництва та заяв, як «бездарні» німці тільки те й робили, що притискували «талановитих» українських офіцерів. Серед іншого, Долинський описує конфлікт, що стався в Білгораї між німецькими та українськими офіцерами бойової групи. Річ у тім, що українці постійно апелювати до своїх колишніх військових звань, отриманих ними в інших арміях. Проте для військ СС минулі звання не були важливими — головними були здібності та відповідність займаним посадам. Тому після перевишколу більшість українських старшин, які раніше були полковниками чи майорами різних армій, переважно отримали звання ваффен–гауптштурмфюрерів (відповідає званню капітана), бо найбільше, на думку німців, на цей момент вони і не заслуговували. Це була стандартна есесівська практика, спрямована на підготовку справді якісного командного складу. Однак українцям з тим змиритися було важко, і між собою вони іменували один одного за своїми колишніми званнями. Німці з цього іронізували, й одного разу стався вибух, коли Долинський, який теж називав себе колишнім підполковником РСЧА (саме так вказано в його обліковій картці офіцера військ СС, хоча насправді він був звільнений з РСЧА в 1922 році і це звання нічим не підтверджено), рішуче відповів на саркастичну заяву Кляйнова стосовно появи в бойовій групі «якогось нового полковника». Ця відповідь доволі показова, тому є сенс навести її повністю: «Ви дуже добре знаєте, що наш правдивий ступінь є, власне, той, про який ви з такою іронією говорите. Про це ми маємо відмітки в наших зольдбухах та одержуємо належну цьому ступеню платню. Нашого ступеня ви нам не відберете. Наші люди про це дуже добре знають та інакше нас титулувати не будуть, про це я вас запевняю. Якщо ви вважаєте, що тут щось не в порядку, прошу нас відправити до дивізії на предмет звільнення, бо ми своїх прав ніколи не зречемося». Цікаво, що, за словами Долинського, присутній при цьому гауптштурмфюрер СС Бріштот підтримав його одним єдиним словом: «Richtig» (правильно)[151]. Після цього Байєрсдорф обернув усе це на жарт і конфлікт був вичерпаний за пляшкою коньяку. Зауважимо, що, на нашу думку, саме в той момент Долинський відповів значно м'якше, а вже після війни, коли писав свої спогади, трішки додав туди «ображених емоцій». У цьому контексті треба додати, що, на відміну від переконань Долинського, молоді українські вояки майже не знали старших українських офіцерів. Так, зі спогадів Овода випливає, що він та його товариші по роті з офіцерів дивізії знали лише свого ротного командира — німця Шнеллера, а інші офіцери бойової групи були їм невідомі взагалі, і вони тим не цікавилися.
146
Melnyk M. To Battle: The Formation and History of the 14. Gallician SS Volunteer Division, p. 351.