Саме тому нам видається, що відверте небажання Байєрсдорфа та його штабу формувати бойову групу для боротьби з партизанами не мало жодних підстав. І справді, партизанські загони діяли на ворожій місцевості і не мали важкого озброєння, тому навряд чи могли представляти серйозну загрозу навіть для не дуже добре навчених піхотинців, які перебували під командуванням досвідчених офіцерів. Німецькі й українські офіцери у штабі дивізії не могли цього не розуміти. Цікаво, що Роман Долинський зауважив, що партизанська група «якісно силою доброї дивізії не становила жодної небезпеки та являла малу вартість»[40]. На наш погляд, найімовірніше, Байєрсдорф побоювався, що його бойову групу терміново відправлять на фронт проти Червоної армії, оскільки у Вермахті впродовж війни таке відбувалося постійно, коли щоб заткнути пролом в обороні, в бій кидали все, що було під рукою, незважаючи на рівень боєздатності цих підрозділів. До протидії регулярним частинам Червоної армії бойова група української дивізії військ СС справді ще була не готова.
Розділ другий. «В бій на ворога полинем без вагань і каяття»[41]
Бойова група «Байєрсдорф» виступила з Гайделяґеру в день 16 лютого 1944 року і маршем рушила на розташовану поряд залізничну станцію Кочанівка, де вояки разом з важким озброєнням повинні були завантажитися в ешелони.
Цікаво, що про маршрут майбутнього слідування особовому складу офіційно не повідомляли, навіть офіцери підрозділів не знали, куди їх і як спрямують. Через це поміж вояками ходили різні чутки. Так, в артилерійській батареї йшли розмови про різні місця прямування — від Любліна до Перемишля. Серед солдатів піхотного батальйону ходили чутки, що їх прямують на Холмщину, для боротьби з партизанами.
«Галицькі СС ідуть в бій!» — пропагандистський плакат дивізії «Галичина» закликає українців ставати на захист Батьківщини
Про те, який настрій був у особового складу бойової групи в момент початку активних дій, у своїх споминах розповів дивізійник Лев Стеткевич: «Отже, зачислили мене і мого товариша Івася до тої бойової групи. Ми потрапили до 1‑го батальйону фюзилерів сотника[42] Бріштота. Я потрапив до другої сотні, як заступник чотового–німця… Зима досить гостра. Наш транспорт заладовано на станції Дембіца. В хлопців настрій веселий. Пісня йде за піснею. «Хлопці, підемо боротися за славу, за Україну, за її права, за Державу», або «В Закарпаттю радість стала…». Охочих до виїзду було більше, ніж потрібно. Мій колєґа Іван Шиналь, коли довідався, що я їду, прибіг і просив зробити якось так, щоб і він поїхав. Я пішов до ад'ютанта батальйону, поручника Богдана Підгайного, і кажу, що є охочий, а він до мене: «Давайте його сюди, на фронт, охочі все радо бачені». Нам всі заздрили, що трохи виїдемо між людей, і то на частину України»[43].
Піднесений настрій рядових вояків відверто дисонував зі скепсисом деяких офіцерів. Так, під час маршу на станцію артилерійська батарея зіткнулася з начальником оперативного відділу дивізії штурмбаннфюрером СС Гайке. Як згадував Михайло Длябога, він «мене задарма вилаяв за їзду і коней. Я хотів йому пояснити, чому так є, але він навіть не хоче і слухати. Тому відповідаю лише «яволь». Якщо хтось ладував з кіньми і гарматами на потяг, то може собі уявити, як таке ладування відбувається перший раз»[44]. Судячи з усього, Гайке того дня явно був не в настрої.
Усього для перевезення особового складу та озброєння бойової групи були задіяні три потяги. Перший ешелон — це був потяг, на який була завантажена артилерійська батарея, відправився о 16‑й годині 16 лютого і рушив у напрямку Перемишль — Рава-Руська — Томашів. Загалом, усі три ешелони з бойовою групою їхали окремо, а не єдиним залізничним конвоєм.
Було доволі холодно, і хоча вагони з вояками обігрівалися пічками та були застелені соломою, від холоду це рятувало мало, бо вдягнені солдати були доволі легко — штатні шинелі не дуже уберігали від пронизливого холоду. Тому, щоб якось зігрітися, вояки артилерійської батареї тулилися до вогню, а хто не мав такої можливості — до коней.
41
Рядки з пісні–маршу добровольців дивізії «Галичина» «За свободу Батьківщини» // До перемоги. — Ч. 23. — С. 3.
42
На початковому етапі існування дивізії в розмовах між собою українці зазвичай використовували більш звичні українські звання, ніж важкі для них есесівські. З часом, зі збільшенням кількості українців, що пройшли вишколи в СС, від цього поступово почали відходити, хоча «аналогові» звання використовували до кінця війни і є дуже поширеними в мемуарній літературі, звідки перекочували в історичні розробки.