— Цілком із вами згодна, — донеслася тиха відповідь берези.
— Справжня краса — не застигла, не закам’яніла. Домірність — це чудово, але головно — мати домірність у душі.
– І я так гадаю, — знову почувся лагідний голос берези.
Болотяник відчув, як розпалюється зсередини жовтогарячим полум’ям. Кожен подих зробився нестерпно важким. «Хіба ж варто так убиватися через якусь балаканину берези та лиса в чистому полі? Хіба ж можна, щоб від цього так тужно було на серці? Я ж усе-таки чародій!» — намагався розрадити й водночас скартати сам себе болотяник.
Тимчасом лис провадив далі:
— Такі міркування можна знайти в будь-якій книзі з естетики.
— А у вас багато книг із естетики? — спитала береза.
— Не сказати, що багато, але дещо є — і нашою мовою, і англійською, й німецькою. Нещодавно видали дещо цікаве й італійською, але в мене поки що нема.
— Як, певно, чудово у вас у кабінеті!
— Та ні, там страшенний безлад. До того ж, він править мені ще й за лабораторію, тож в одному куті стоїть мікроскоп, у другому лежить підшивка лондонської «Таймс», а на долівці лежить мармурове погруддя Цезаря… Словом, розгардіяш.
– І все одно це чудово!
Лисів голос лунав водночас і скромно, і пихато. Потім запанувала тиша.
Болотяник ледве втримувався на місці. Лисові слова змусили його ясно відчути, наскільки той його переважає. Дотеперішнє «заклинання», що він, мовляв, усе ж чародій, більше не діяло. Від гіркоти та смутку йому кортіло налетіти на лиса й роздерти його в клоччя. У грудях пекло, а в голові роїлися безладні думки: «Ні, про таке й думати не слід! Невже я гірший од якогось там лиса?! Але що ж робити, що мені робити?!»
— А як там телескоп, ще не прислали? — знов почувся голос берези.
— Що? А-а, телескоп! Ні, ще не прислали. Ніяк не доправлять. В Європі, скажу я вам, така плутанина на морському транспорті! Але, щойно прийде той телескоп, одразу виберуся до вас. Знаєте, наприклад, які гарні кільця Сатурна!
Болотяник рвучко затулив вуха й щодуху помчав на північ. Він відчував: іще мить — і він спересердя вчинив би не знати що.
Він нісся й нісся, аж йому перехопило подих, і він упав. Над ним височіла гора Міцуморі.
Болотяник катався по траві, рвучи на собі волосся. Й несамовито голосив. Наче грім серед ясного неба, розлягалося полями те голосіння. Виснажений від плачу, він якось дочвалав до своєї каплички.
Настала й осінь. Береза ще була зелена, але трави навколо вже виблискували золотом під вітерцем, а ягоди конвалії горіли червінню.
Прозорого золотавого осіннього дня болотяник почувся в несподівано доброму гуморі. Думи, що ятрили його все літо, якимось чином перетворилися на прегарні візерунки й пустилися в танок. Дотеперішня незрозуміла злостивість зникла без сліду. «Якщо якійсь там березі подобається розмовляти з лисом, хай собі розмовляє. Головне, щоб їм обом це було в радість. Сьогодні, здається, саме підходящий день, щоб їй про це сказати» — думав болотяник, з легким серцем крокуючи до берези. Береза помітила його ще здалеку.
І очікувала трохи занепокоєно.
Болотяник підійшов і приязно привітався.
— Як ся маєш, березо? Подивись лишень, як розпогодилося!
— Доброго ранку! І справді, чудово.
— Яка ж бо краса навколо! Небо навесні рожеве, влітку — білясте, восени й узимку — жовтаве. А виногрона багряні. Як же гарно!
— Правда, гарно.
— Так мені зранку хороше! Літо було не дуже веселе, та, здається, більше не буде чого журитися.
Береза була б щось відказала, але промовчала, раптом відчувши, який його гнобить тягар.
— Я тепер ладен будь-що для будь-кого зробити. Якби навіть хробак зажадав, аби я вмер, я б навіть не вагався. — Болотяник говорив, задивившись у блакитну далечінь неба. В нього навіть очі зробилися чорні й погарнішали.
Береза ще раз майже зібралася щось сказати, але тільки зітхнула, знову відчувши його тугу.
І тут з’явився лис.
Угледівши болотяника, він трохи зблід. Але вороття не було, й він підійшов, хоч і трохи невірним кроком.
— Доброго ранку, березо! А це, якщо не помиляюсь, пан болотяник! — Лис був у червоних шкіряних черевиках і брунатному плащі, навіть капелюха від сонця нап’яв.
— Так, я болотяник. Гарний сьогодні деньок, правда? — весело й розраджено відказав болотяник. А лис, ревниво скривившись, обізвався до берези:
— Перепрошую, що завітав, коли у вас гість. Ось обіцяна книжка. Першого ж погожого вечора зазирну з телескопом. А тепер на все добре!
— Красно вам дякую, — відказала береза, а лис, навіть слівцем не озвавшись більше до болотяника, повернувся, щоб піти. Береза зненацька затремтіла й зблідла.