— Але ж ви були заступником міністра фінансів у кабінеті Гітлера, пане Крозік… Ви несете відповідальність за все, що відбувалося в Німеччині, таку саму, як і я. Ви візували статті бюджету, які відпускалися нам на будівництво концтаборів.
Шверін фон Крозік заперечливо похитав головою:
— Я цього не робив. Я завжди займався міжнародними валютними операціями… Кредитами для СС спочатку займався Шахт. А потім ви посадили його в табір, і цим він урятував свою репутацію для майбутнього.
— А мене фюрер оголосив зрадником за те, що я шукав миру з Заходом! Цього не досить?
— А на кого списати мільйони людей, спалених у ваших таборах? Постарайтеся бути зрячим — хоч би тепер. Я вам допомогти нічим не можу… Та коли б і міг, то не став би цього робити…
— Чому?! Що я зробив поганого особисто вам?
— Нічого. Ви просто програли. Ви захотіли стати богами в очах тупих селян і міщанських крамарів, і ви відкинули нас, людей діла, які були з вами і привели вас до влади. Отак, Гіммлер…
«Щури тікають з корабля і гризуть крупу, що належить капітанові, — думав Гіммлер, повільно сходячи по сходах. — Штрассер правду казав: їх треба було всіх розстріляти як скажених собак, а фюрер зайняв половинчату позицію, він хотів, щоб вони служили народові, а їм плювати на народ — у кожного з них свої власні інтереси…»
Біля входу він зустрівся з Дорнброком.
— Погано? — спитав Дорнброк, — Я розумію — погано… Не втрачайте надії, Гіммлер. Я хочу подати вам руку допомоги. Але тепер — в ім’я майбутнього — зникніть. Зникніть на якийсь час. Я казав вам, куди треба йти: на Схід. І передайте мені вашу тамтешню агентуру. Ви, політики, особливо у хвилину кризи, неспроможні дивитися в очі правді. Ми — люди іншого складу. Ми дивимося вперед, крізь правду, в ім’я майбутнього; ви ж, політики, завжди живете в ім’я збереження минулого. Про майбутнє ви думаєте, тільки коли вам підсовують переможні зведення… Коли ви передасте мені ваших людей на Сході?
Гіммлер подивився на Дорнброка й тихо спитав його:
— І ви вважаєте мене катом?
Дорнброк знизав плечима:
— Назвіть мені країну, де не було б катів. Я ставлюсь з великою обережністю до всякого роду моральних категорій. Словом, ви приймаєте мою пропозицію?
— А що ж мені залишається робити?
Того ж вечора Гіммлер сказав своїм ад’ютантам:
— Я йду. Я сховаюся на Сході, далеко на Сході. Не ждіть від мене звісток. Я звільняю вас від служіння мені, друзі, і дякую за вірність. Ви почуєте про мене, і тоді ви знадобитесь мені знову.
Через шість днів Гіммлера випадково затримали радянські солдати під чужим ім’ям і передали його англійцям. Не витримавши семиденного ув’язнення в таборі, він закричав на ранковій перевірці перед роздачею їжі:
— Я рейхсфюрер СС Гіммлер! Я — Гіммлер!
Офіцери служби безпеки привели його в невеличку кімнату й запропонували роздягтися.
— Догола, — сказав один з них. Ми хочемо бачити голенького рейхсфюрера…
Цього Гіммлер не витримав. Він знайшов язиком кутній зуб, у який було вмонтовано отруту, натиснув язиком на ясна й тричі, як учив його стоматолог, міцно натиснув другим зубом. В очах у нього засвітилися вогні, тіло одерев’яніло, він ще якусь мить бачив обличчя своїх ворогів, а потім упав на цементну підлогу, так і не роздягтись догола.
Коли молоденький британський офіцер з МІ-5, закінчивши черговий нудний допит, попросив Дорнброка викласти на стіл усе, що було в кишенях, відібрав у нього ручку з золотим пером і заявив, що тепер «пан голова концерну відправиться не в свій замок, а в наш замок — до тюрми Ландсберг», Дорнброк довго і навіть трохи співчутливо розглядав обличчя офіцерика.
«Хлопець, мабуть, заарештовує вперше або вдруге в житті, — подумав він, — а це солодке відчуття вищої влади над подібним собі. Хлопець упивається владою… Бідолашний хлопець…»
— Перед тим, як ви відправите мене в камеру, мені хотілося б поговорити з ким-небудь з ваших керівників…
— Ваш протест буде просто марнуванням часу.
— А я не збираюся заявляти протест.
Полковник, до якого його привів офіцерик, зняв окуляри і, не запропонувавши Дорнброку сісти, спитав:
— Що у вас?
— До вас персонально нічого, полковнику… Я розумію все, що зараз відбувається зі мною, логічно… Але я не можу не відзначити, що це логіка лікаря, який зрізає мозолі у хворого, який страждає від раку.
В камері Дорнброк не поспішаючи роздягся, пошукав очима, куди б повісити піджак — у камері було добре натоплено, — але зрозумів, що ніяких вішалок тут нема («Я не повішусь, дурні, — подумав він, — вішаються тільки істерики, туди їм і дорога»), і кинув свій сірий старомодний піджак на койку. Поторгав столик — він був міцно пригвинчений до підлоги; так само була пригвинчена до підлоги кругла табуретка («На такій я працював у конторці в дядька, коли був молодшим бухгалтером, — подумав Дорнброк, — це добра прикмета — зустрічатися з молодістю»), а високе вікно було загратоване товстим покрученим залізом. («Навіщо так нівечити метал? — подумав Дорнброк. — А може, вони цим хочуть ще більше залякати в’язнів? Дурниця: кручений метал набагато слабший, його не можна використати в оборонній промисловості»).