– Радий чути. Як би мені з вашим директором поговорити?
– Олег Іванович саме в Києві. Вирішує питання. А я його заступник, так що готовий допомогти чим зможу. Чи вас цікавить виключно його персона?
– Я, знаєте, теж заступник,– незграбно пожартував я, відчуваючи певне розчарування.– Думаю, нам простіше знайти спільну мову.
– Тоді прошу до мене,– він відчинив двері кабінету навпроти й пропустив мене вперед.– Чаю?
– Не відмовлюся.
Кабінет виявився тіснуватою, але охайною кімнаткою, обставленою недорогими офісними меблями. Стіни обвішані фото, дипломами, медалями. Центральне місце займає плакат із зображенням дитячої футбольної команди й підписом «U-15». Сам господар кабінету – в центрі композиції. Певно, очолює команду в цій віковій групі.
Увімкнувши чайник, господар кабінету раптом обернувся й простяг руку:
– Але ж я так і не відрекомендувався! Костянтин Омельченко, можна без по батькові.
Ми обмінялися трохи запізнілим рукостисканням.
– От і чудово,– енергійно кивнув він.– То що привело вас до нас, Олексію Петровичу? Цікавитеся дитячим футболом? Тоді ви просто за адресою – у нас займаються понад тисяча дітей, чотири команди грають у дитячо-юнацькій лізі. У минулому сезоні в трьох – призові місця, а моя вийшла в чемпіони…
– Не хотілося б вас розчаровувати,– перервав я його монолог,– але я з іншого приводу.
Омельченко виловив розмоклий пакетик із чашки з клубною емблемою, віджав і точним кидком відправив у кошик для паперів, що стояв у далекому кутку. Я не наважився наслідувати його приклад, бо не був упевнений у своїй влучності.
– То я вас слухаю.
Я ковтнув чаю. Кольором він нагадував бітум. Та й смаком теж. Тому я бухнув туди три ложки цукру, хоча й це не допомогло.
– Я збираю інформацію про вашого найвідомішого вихованця, Сергія Гайдука. Планую книжку про нього. Хлопець от-от почне грати в складі одного з європейських грандів – а це не жарти.
Омельченко раптом напружився. Його трохи перебільшена люб’язність кудись зникла, у голосі почулося роздратування:
– Пробачте, але Гайдук – не наш вихованець. І ніколи ним не був. Нам зовсім немає потреби приписувати собі чужі досягнення.
Я здивовано подивився на нього:
– Це як?! Але ж у всіх довідниках: вихованець дніпропетровського футболу…
– Н-ну-у…– мій візаві розвів руками,– це можна по-різному розуміти. Регіон у нас великий. Одне скажу точно – він ніколи не займався в нашій академії.
Мені стало зле. Оце так облом! Тим більше неприпустимий для футбольного оглядача, знавця за визначенням.
– Хм, дивно… Усе-таки найкращий гравець останніх років… Між іншим, у «Вікіпедії» однозначно сказано, що футболом він почав займатись у Дніпропетровську. У графі «Молодіжні клуби» чорним по білому – команда вашої академії.
– Олексію Петровичу,– зітхнув Омельченко,– не мені вам розповідати, як пишуть статті у «Вікіпедії». Будь-хто може відредагувати текст або внести додаткову інформацію. І помилок там – безліч. Що стосується Гайдука, то він хлопець обдарований. По-справжньому. Але щодо його спортивної біографії – тут я вам не помічник. Попри все бажання.
– Тобто ви дійсно не знаєте, де і як він починав? – ошелешено перепитав я.
– Коли він ступав перші кроки у футболі, я ще не закінчив кар’єру. Грав у Першій російській лізі. Усе це, так би мовити, пройшло повз мене…– Він машинально провів долонею по волоссю й поморщився.– Якщо хочете, можу розповісти вам про наших хлопців, серед них чимало перспективних…
– Пробачте, що забрав у вас стільки часу,– перервав я його, підводячись із-за столу.– Можливо, іншим разом. А зараз мені час.
– Ваш чай!
– Ні, дякую. І бажаю всіляких успіхів…
Увічливий Омельченко мені не сподобався. Хоча до чого тут він? Сердився я передусім на себе. Припхатися за стільки сотень кілометрів із цілковитою впевненістю, що мету обрано правильно, і ткнутися лобом у стінку!
Сенсу лишатись у Дніпропетровську не було абсолютно. Але й повертатися до Києва – значить визнати поразку. Ейфорія, поспіх, а в результаті – вояж у нікуди.
У вуличному кіоску мені націдили рідкуватої кави, і поки я її сьорбав, намагаючись позбутися присмаку «академічного» пійла, голова моя гула, як потривожений бджолиний вулик. Так би мовити, мозковий штурм. Я тупо дивився в одну точку, не помічаючи нічого навколо, доки у свідомості не спливло одне-єдине слово: Марганець!
Я зім’яв порожній стаканчик і квапливо покрокував у бік готелю. Там зібрав своє нехитре майно і в такому ж темпі помчав на автовокзал.
Мені пощастило – маршрутки до Марганця вирушали щопівгодини, і до найближчої лишалося всього кілька хвилин.