Я їхав туди, де народився й виріс Сергій Гайдук.
Сто двадцять кілометрів, дві години їхати. Цього разу я не дозволив собі розслабитись – усю дорогу пережовував прісну інформаційну жуйку, що містилася в роздруках. Нічого іншого там не було. До того ж покриття на дорогах Дніпропетровщини найбільше схоже на поверхню пральної дошки – якщо хтось іще пам’ятає це обладнання, що вийшло з ужитку,– а амортизатори в «Богдана» самі знаєте які.
У Марганці, вийшовши на майданчик перед автостанцією, я найперше роззирнувся. Що тут скажеш? Типове промислове містечко південного сходу – з тих, у яких із розпадом СРСР і початком тодішньої депресії будь-яка еволюція завмерла. Попри те що стоїть воно на найбільшому у світі родовищі марганцевої руди, тобто на незліченних скарбах, нічого спільного з Катаром чи Еміратами. Жодного нового будинку, ніяких будмайданчиків. Містечко просто перетравлює саме себе, а всі його сорок із чимось тисяч населення туляться в закіптюжених «хрущобах», які стоять упереміш із двоповерхівками, що їх побудували ще німецькі військовополонені. Далі – приватний сектор, і той не в найкращому стані.
Автостанція та її околиці мали полинялий, обшарпаний і брудний вигляд. Перші поверхи блокової забудови перетворені на кав’ярні, крамнички, відділення банків, перукарські салони. Дуже багато нотаріальних контор і бюро ритуальних послуг, часто – у тісному сусідстві. Крикливих кольорів вивіски з дешевого пластику, якась дилетантська реклама.
Погода, подумав я. Та сама сірість і вогкість. З боку водосховища наповзає туман. По суті, кожне провінційне містечко тієї чи іншої пори року може мати цілком симпатичний вигляд, але це буквально створене для пізньої осені.
Пройшовши зовсім трохи, я опинився на центральній площі. І знову дивне відчуття: наче пройшов часовий портал у минуле. У дитинстві мені траплялося двічі на рік бувати в маминого брата, мого дядька, у такому самому містечку на Донбасі. І площа мала вигляд точнісінько як оця.
У центрі височів гранітний постамент із написом «В. І. Ленін», щоправда, не всі літери вціліли. Скульптури не було – «ленінопад», який нещодавно пронісся Україною, зазирнув і сюди. Однак назва місцевого стадіону збереглась – авжеж, він носив те саме ім’я. Вхід із помпезним йонічним портиком стирчав прямо навпроти осиротілого постаменту.
Від зупинки тим часом відчалив старезний ПАЗик, який чадив і завалювався на один бік; слідом підкотив жовтий міський «Богдан». Ліхтарний стовп по сусідству неохайно обріс оголошеннями. Я придивився – на одному з найсвіжіших стояло: «Здається подобово».
Я набрав зазначений номер і через півгодини за двісті гривень винайняв солідні апартаменти з краєвидом на той самий п’єдестал, де колись був Ілліч.
Хазяйкою виявилася опецькувата вусата пані приблизно моєї вагової категорії, але на дві голови нижча. Через таку комплекцію їй не завжди вдавалося з ходу протиснутись у двері, і вона, мов м’яч у воротах, часом рикошетила від одвірка до одвірка й тільки після цього опинялась у кімнаті. Жодної привітності – прийнято мене дуже суворо.
– Паспорт із собою? – передусім з’ясувала вона, обстежуючи мене похмурим поглядом з-під густезних брів.
– Авжеж,– я простяг документ.– А у вас?
– І в мене…
– Ну, тоді хоч просто зараз до загсу.
У відповідь – обурене сопіння.
– Я заміжня! І попереджаю: вдома не пити, не палити. Оплата – мінімум за дві доби. Ще сто гривень – застава на випадок, якщо щось зіпсуєте. Усе зрозуміло?
– Так точно.
– Ви надовго до нас?
– Поки на два дні. Якщо знадобиться, можна буде подовжити?
– Там буде видно. Охочих багато.
Я посміхнувся подумки. Не схоже, щоб містом тинялися натовпи приїжджих у пошуках житла.
Проте все це не мало значення, бо кімната виявилася світлою й чистою, а постільна білизна – свіжою.
– Не підкажете, скільки в Марганці шкіл? – запитав я перед тим, як розпрощатися з хазяйкою.
Вона підозріло глипнула, але таки відповіла:
– Звичайних – десять.
– А що, є й незвичайні? Як Гоґвартс?
Жінка чомусь образилася.
– Та нічого подібного! Є ще музична, два інтернати й вечірня.
– Дякую! Вдалого вам дня!
Загалом, щось таке я й передбачав. І що тепер – обходити всі ці школи одну за одною? Для цього треба мати дуже багато часу, і не факт, що буде результат.
Діяти слід було інакше. Я замкнув двері, спустився на вулицю, перетнув площу й опинився під колонами біля входу на стадіон. На полі йшло тренування якоїсь місцевої команди. Гравці без форми, рухаються ліниво. Тренер – літній, з незграбно виліпленим обличчям, схожим на ґудзувату картоплину, щохвилини свистів і кричав на своїх підопічних, додаючи до вказівок матюки.