Втручатися в процес я не став, тим більше що зачепився поглядом за хлопчину років десяти, який із дуже серйозним виглядом спостерігав за тренуванням, а коли м’яч виходив за межі поля – стрімголов мчав за ним і повертав у гру.
– Привіт! – сказав я, підходячи ближче.
Хлопчина глянув знизу вгору, оцінюючи.
– Здрастуйте…
– Любиш футбол?
– Ну.
– Багатьох гравців знаєш?
– Ну.
– А хто тобі найбільше подобається?
– Мессі.
– А чому не Роналду?
Хлопець зморщив ніс:
– Фраєр!
– Це хто тобі сказав?
– Пацани.
– Авторитетна думка,– погодився я.– А Гайдука знаєш?
– Ну!
– Він же ваш, із Марганця.
– А то!
– Не чув, у якій він школі навчався?
Хлопець аж роздувся від гордості:
– У нашій!
– Це яка ж – ваша?
– Друга.
– А де вона?
– Так поряд же, на Садовій.
– Поряд, кажеш? Ну добре, успіху тобі.
Наступної секунди хлопець уже забув про мене.
Я глянув на годинник. Уроки, мабуть, уже скінчились, учні розійшлись, але шанс застати когось із педагогів ще є.
Школу на Садовій я відшукав за дві секунди. Охоронця на вході не виявилося – провінція, патріархальні звичаї,– і я з ходу попрямував до кабінету директора, тим більше що двері були відчинені.
Щойно я постав у дверях, з-за столу підвелася симпатична повненька жінка років сорока. Акуратно укладене волосся, швидкий погляд зеленкувато-карих очей; попри кінець робочого дня, голос звучить енергійно, з владними інтонаціями.
– Ви до мене? З якого питання?
– Олексій Приходько, спортивний журналіст,– відрекомендувався я.– З Києва.
У провінції ця фраза спрацьовує безвідмовно. Щоки жінки порожевіли, вона стала ще привабливішою – зашарілася, губи ворухнулися в напівусмішці.
– Оксана Михайлівна, директор.
Вона простягла руку, і я мимоволі звернув увагу на відсутність обручки.
– Радий знайомству!
Виникла пауза – схоже, вона ще вагалася, не наважуючись запитати, з якої речі мене сюди занесло. Довелося перехопити ініціативу.
– Власне, я от у якій справі… Нещодавно я почав роботу над книжкою про Сергія Гайдука – вам, думаю, відоме ім’я цього футболіста. А він, як з’ясувалося, випускник вашої школи…
Я очікував, що вона заведеться з ходу,– як-не-як, місцева знаменитість. У Марганці їх на пальцях однієї руки можна перелічити. Жінка, одначе, вислухала стримано. Трохи помовчала й нарешті сказала:
– Річ у тім, що це наполовину правда, наполовину ні…
Я подумки вилаявся. Невже знову?
– І яка з половин є фактом?
– Сергій дійсно навчався в нашій школі… Але після сьомого, якщо не помиляюся, класу переїхав до іншого міста. Так що вважати його нашим випускником навряд чи варто.
– Він поїхав із батьками?
– Не знаю. Я тут директорую менш ніж три роки. Чула, звичайно, що наш колишній учень став знаменитістю, але не більше.
– Оксано Михайлівно, а серед учителів залишилися такі, хто пам’ятає Сергія?
– Кілька років тому ми омолодили педагогічний склад,– знизала плечима жінка.– Багато хто пішов на пенсію… Хоча можна спробувати пошукати в архіві, хто був його класним керівником…
– Якби ви знали, як це важливо! – перервав я, і жінка знову порожевіла.– І якщо вдасться – адресу, за якою Сергій у той час мешкав.
– Гадаю, це нескладно, але потребуватиме якогось часу! Залиште номер вашого телефону – щойно буде результат, я зв’яжуся з вами.
– З нетерпінням чекатиму на дзвінок!
Я розпрощався з усією можливою галантністю, остаточно збентеживши директорку. І хоча нічого з’ясувати не вдалося, залишаючи школу, я відчував приплив необґрунтованого оптимізму. Не все ще втрачено!
А тут і шлунок нагадав про себе. Причому досить агресивно. Вечоріло, а крім сніданку в роті в мене не було ані крихти. Дорогою на Садову я краєм ока зафіксував кілька закладів, де можна було б поїсти: бістро, якесь кафе й навіть ресторанчик із депресивною назвою «Осінь». Жоден з них не викликав довіри, а перспектива потрапити до інфекційного відділення місцевої лікарні не приваблювала.
Але шлунок не обдуриш, і врешті-решт я обрав кафе «Як удома». Там було спокійно, лунала негучна музика. Меню здалося мені напрочуд щедрим.
– Невже все це є в наявності? – недовірливо запитав я в офіціантки.
– Аякже!
– І навіть юшка із судака?
– Так! – дівчина знизала плечима.
– Тоді давайте юшку й до неї сто… хоча ні – сто п’ятдесят горілочки. Потім, скажімо, короп запечений. Сьогодні не четвер, але чому б і ні?
Їжа виявилася відмінною. Без особливих вигадок, але чудово приготована, а порції цілком відповідали моїм габаритам. Від чотирьох чарок я остаточно розімлів, і перспектива блукати сумним містечком уже не здавалася такою відразливою.