Повертатися до порожньої квартири не хотілося. Закінчивши їжу, я ще трохи посидів, утупившись разом з офіціанткою в якесь дурне шоу по телевізору. За чверть години подав голос мобільний.
На дисплеї висвітився незнайомий номер. Кредиторів я не боявся, тому спокійно прийняв виклик.
– Слухаю вас!
– Олексій Петрович? – я миттю впізнав голос директорки.– Це Оксана Михайлівна. Не відволікла?
– Навпаки – страшенно радий вас чути!
– Я, здається, зможу вам допомогти… У вас є під рукою чим записати?
– Авжеж,– я відшукав у бічній кишені куртки ручку й присунув до себе серветку.– Готовий!
– Першої вчительки Сергія, на жаль, уже немає серед живих. А його класною керівницею з п’ятого по сьомий клас була Надія Миколаївна Семененко. Вона викладала українську мову й літературу, тепер на пенсії. Чудова людина й прекрасний педагог. Запишіть номер її телефону. Я впевнена, вона не відмовиться з вами зустрітися.
– Чудово!
– Крім того, ви питали про місце проживання Сергія та його батьків…
Я завмер в очікуванні.
– Номера телефону в наших документах не зазначено, але є адреса. Можна спробувати навідатися – там досі, здається, мешкає хтось із їхньої родини. Вулиця Київська, будинок 7, квартира 3. Щоб дістатися туди, треба від нашої школи йти в протилежний від центру бік.
– Не знаю, як вам і дякувати!
Завалюватися в дім до незнайомих людей о сьомій вечора – дещо запізно. Але мені не терпілося хоч трохи компенсувати всі сьогоднішні невдачі й виконати принаймні щось із запланованого.
Я розрахувався за вечерю. У невеликому супермаркеті поблизу купив непоганий на вигляд торт, дорогою наткнувся на квітковий кіоск, де попросив упакувати кілька троянд, і підтюпцем рушив за названою адресою. На багато я не сподівався. Відрекомендуватися, встановити контакт, вручити презенти й домовитися про зустріч на завтра в будь-який зручний для них час.
Я вже непогано орієнтувався в місті, тому пошуки будинку не зайняли багато часу. Квартира футбольної зірки виявилася на першому поверсі старої двоповерхівки. Я вже готовий був з ходу натиснути кнопку дзвінка, але раптом зупинився. Моя рішучість кудись випарувалась – вочевидь, прогулянка швидким кроком трохи охолодила мою розпашілу голову. Повагавшись, я таки подзвонив.
У відповідь – ані звуку. Ні кроків, ні голосів. Тиша.
Я ще раз подзвонив, довше затримавши палець на кнопці. Нічого не змінилося. Може, поговорити із сусідами? Я розвернувся й постукав у двері навпроти, з яких жмуттям звисала драна ледеринова оббивка. Чого-чого, а життя за нею було скільки завгодно. Не найвищої, прямо скажемо, якості.
Я терпляче чекав, доки мене почують крізь гомін нетверезих голосів і дзенькіт посуду. Нарешті за дверима хтось завовтузився.
– Кого несе?! – хрипло гаркнув чоловічий голос.
– Перепрошую, я тут дзвоню вашим сусідам…
– А я до чого?!
– Скажіть, Гайдуки там проживають?
Голос за дверима впав у задуму. Потім прохрипів:
– Ну, загалом, так.
– А ви не знаєте, де вони?
– Вони? Там же тіки Ірина.
– І все?
– А кого тобі ще?
– Може, відчините, поговоримо нормально? – запропонував я.– Багато часу не заберу.
– Нє, не буде діла.
– Добре.– Увесь цей час чоловік уперто роздивлявся мене у вічко.– Тобто там мешкає тільки Ірина Гайдук? А інші?
– Пацан, син її, начебто в Києві…
– А чоловік? Він у місті?
Сусід знову витримав паузу:
– Ну, в місті.
– Не знаєте, де його знайти?
– Хм… На кладовищі.
– Ясно… А коли Ірина буває вдома?
– Слухай, дядьку, я й сам не помню, коли її послєдній раз бачив,– у голосі почулося роздратування.
– Тобто давно?
– Давно.
– Приблизно скільки?
– Годів три.
– Зрозуміло. Вибачте, що потурбував. Бувайте здорові!
– Угу, і тобі того ж…
Отак от. Що мені лишалося? Тільки дістатися до винайнятої квартири й завалитися спати.
Директорка казала правильно – Надія Миколаївна, класна керівниця Сергія Гайдука, охоче відгукнулася на моє прохання про зустріч і покликала до себе в гості.
Чесно зізнаюся – я так і не з’ясував, як у Марганці рухаються місцеві маршрутки й автобуси. Усі адреси, які мені доводилося відвідувати, були на відстані короткої пішої прогулянки. Колишня вчителька мешкала за кілометр від мого тимчасового лігва, і ранковий моціон збадьорив мене не гірше за горнятко міцної кави.
Торт і троянди стали в пригоді – я прихопив їх із собою, і Надія Миколаївна була з цього втішена. Невисока, рухлива, з копицею легкого білосніжного волосся, легенька – ось-ось вітром звіє. З по-дитячому ясним поглядом і характерною хрипкуватістю в голосі, який рік у рік доводилося напружувати в класі. Мешкала вона сама у двокімнатній квартирі, що скидалася на музей давно забутих речей. Килими на стінах, чеська стінка із сервізом за склом і набором безужиткових порцелянових чарок-рибок, диван і два крісла під накривалами з торочками, між ними журнальний столик. Секретер та книжкові полиці: класика, словники, енциклопедії і, як не дивно, фантастика й детективи в яскравих обкладинках. Кінець двадцятого століття позначали телевізор «Panasonіc» і касетний відеомагнітофон тієї ж фірми, а двадцять перше… нічого. Пахло старістю – пилом і корвалолом.