– Журналіст я.
– А-а, он шо. Я й думаю: лице якесь сильно умне…
Мій співрозмовник моментально ковтнув свою бурду й закурив. На фалангах його пальців синіли нерозбірливі наколки. Курив він квапливо, жадібно затягаючись і з шумом видихаючи дим – наче боявся, що відберуть бичок. Тут і інтуїції не треба – видно, що тип уже встиг відмотати строк.
– Питай, чого тобі…
– Розкажи про Гайдука.
– Нашо воно тобі?
– Для книжки.
– Ото затанцював… І я там буду?
– Залежить від того, що розповіси.
Він примовк. Я не став квапити. Сидів, чекав, роззирався. Навколо – двоповерхові облізлі будинки, перехожі з торбами й пакетами, клени з поріділим листям. Автомобілі ледь повзуть проїзною частиною, обережно перекочуючись через вибоїни.
Іванцов тим часом поліз у внутрішню кишеню, дістав ще одну цигарку – цього разу самокрутку, чиркнув дешевою запальничкою. Задушливо повіяло пряною травою – ганжа, не тютюн. Двічі затягнувшись, запропонував мені косяк:
– Дьорнеш?
Я відмахнувся.
– Так шо, питать будемо? А то в мене товар…
– Ви з ним досі підтримуєте стосунки?
Іванцов гмикнув.
– Стосунки… Та ми вже сто год не контачимо. Я його бачу по ящику, а він, мабуть, уже про мене й забув.
– Але ж дружили?
Рудий реготнув і закашлявся. Постукав долонею в груди, угамовуючи напад, віддихався.
– Ну, тіпа того. Тусувалися разом…– Він покосився на мене, не прибираючи з обличчя усмішки. Очі під білястими віями покаламутнішали, налилися кров’ю.
– Чим займалися?
– Коли як. У футбол ганяли…
– І ти теж?
– Ну, я не дуже…– Він розслабився, говорив розтягнуто.– Мені друге в кайф – бокс там, мао-тай, дзюдо… А Сергій, да, фанатів од футболу… Усю дорогу грав зі старшими пацанами. Вони його по ногах лупили, а він усе терпів… Підніметься, пошкутильгає, вп’ять получить,– і так по кругу.
– Добре грав?
– Откуда я знаю: добре, погано… Бігав не хуже других мєсних… Іногда забивав…– Він знову затягся, затримав дим у легенях. Потім двома пальцями загасив залишок косяка й повернув його до кишені.– Помню случай… Мати купила йому на ринку футболку «Манчестер Юнайтед». Сьомий номер на спині, написано – «Бекхем». Так він чуть не стрибав – тоді це в нас щиталося круто, шо ти! Увечері пішли гуртом на поле, якось там поділилися на дві команди. Ми з ним в одній оказались… Ну, я обично в защиті грав – мені по приколу за м’яч потолкатися. Тоді пас йому – а Сергій уже сам усе рішав… Ну, кароче, така тєма – вибиваю м’яч, він виходить один на один з їхнім воротарем, тут двоє дуболомів його доганяють – і в коробочку6. Сергій з копит, проорює пузом метрів п’ять і лежить, не встає… А поле в нас сам понімаєш яке: земля, гравій, мусор усякий… Я цих тупорилих розтолкав, дивлюсь – а в нього сльози на очах. Ти шо, кажу, Сєрьога? Кості цілі? А він показує – футболку нову розідрав. Од плеча до середини грудей. Ото дома буде…
– Дістав?
– А то! У нього батя був суровий. Це я без батька ріс: мамка поверещить, ну рушником мокрим по спині вперіщить, та й усьо. А його батя, особенно єслі не в настроєнії – міг.
– Бив?
– Ну, в нас це само собою. Бив, канєшно. Для профілактики.
Рудий виловив із кишені батончик. Паперову обгортку жбурнув на пісок, фольгу дбайливо склав і сховав – свого часу їй знайдеться застосування. Набив рот і став з насолодою жувати, не звертаючи на мене уваги. Я нишком стежив за ним: рухаються обтягнуті жовтуватою шкірою вилиці, бігають очі, ні на чому не затримуючись, рухи рвані, неточні.
– Чим іще займалися? – спробував я вивести його зі ступору.
– Чим? Тинялися по городу, дивилися, де шо погано лежить…
– Крали?
– Ну чо так зразу?! – обурився Іванцов.– Скажем, десь залізячка завалялася. Несли тихо, здавали в прийом. Получали по кілька монет.
– А витрачали на що?
– Та як усі. То блок жвачки з наклейками купиш, то чіпси… Ще пойло було дешеве – «Мастерфрут»…
– І все? – посміхнувся я.– Щось слабо віриться. Вам же не по сім років було.
Рудий набичився.
– А шо? Я нормальний пацан. Всігда вмів на кусок хліба заробить.
– Ну, в тобі я не сумніваюся. Що, і Сергій теж?
– А шо Сергій?! Це щас він футболіст-шмутболіст: зелень, тьолки, красіва жизнь… А раньше, як і всі інші,– плив по тєченію. Ну, бігав на стадіон, і шо з того?! Який у нас тут футбол?! Я йому помагав потроху – щоб не ходив з пустим карманом.
– Це як?
– Та по-разному… Я ж хватався за все підряд. У шостому класі з пацанами серйозно зайнявся металом…
– Що це значить?
– Хріначить…– Він гмикнув і вибив з пачки цигарку – цього разу звичайну.– Шукали заброшені цехи в промзоні, пиляли балки, арматуру, станини і здавали на лом. Цього добра в Марганці тоді було до фіґа… Сергій спєрва не хотів і мене одговорював. Но я рано пойняв, шо без бабла – нікуда. До нього позже дійшло – сам попросився в бригаду. Узяли, ясно. Пацан він жилавий, бистрий, а в такому ділі це важно. Що бистріше будеш ворушитися, то менший риск нарватися.
6
Заборонений прийом відбору м’яча: двоє гравців водночас із різних боків штовхають гравця суперників, який володіє м’ячем.