– А охорона ж як?
Іванцов глянув скоса, наче я ляпнув цілковиту дурницю.
– Слиш, ти комбінат ілі рудоремонтний колись бачив? Там же територія по три десятки гектарів, а на ній два-три охоронці. І ті крутяться коло цистерн із пальним, гаражів і складських помєщеній. А те, шо осталось од совєтской власті, ржавіє і гниє,– та й хрін з ним. Кароче, надвечір, як темніть начинало, ми по-тихому перебиралися через огорожу – і вкалували до глибокої ночі як прокляті…
– А як батьки на це дивилися?
– Та ніяк. Хто там у них питав. Нам шо, треба було сообщать: я пішов залізо тирить, жди під утро, мамка? Каждий викручувався як міг. Сергій, напрімєр, просто у вікно вилазив, він же на пєрвому жив, а я вобще ні перед ким не одчитувався… Далі інтересно?
Я кивнув.
– Кароче, робимо своє діло, перекидаємо через огорожу, а двійко пацанів уже ждуть по той бік, щоб сховати залізяки десь поблизості. Така робота, прикинь: із мєлоччю возиться неінтересно, а крупняк – балку там або швелер – попробуй перекинь через двометрову огорожу, ще й із колючкою зверху! Утром поверталися з візками, грузили й тягли все в пункт прийому. Гроші на руки, кому слєдуєт процент скинули – і гуляй.
– А процент кому? – По суті, питання не стосувалося справи.
Іванцов пошкрябав руду щетину і вп’явся в одну точку, крутячи між пальцями запальничку. Квапити його я не став.
– Кому…– нарешті мовив він.– Є тут авторитетні люди. І всігда були. У цьому городі, єслі ти получаєш прибиль, тєм болєє льогку,– треба платить. Тоді тобі мішать не стануть.
– Зрозуміло. І довго ви так?
– Не дуже… Через Сєрьогу все й спалилося.
– Та ну?
– Ну, не буквально. Раз пішли ми на територію, а я дивлюся – Сєрий наче сам не свій. Питаю: ти чого? Мовчить. Залізли в цех. Обично він бистріший усіх: копає, пиляє, викладується, весь мокрий, а тут єлє ворушиться. Абияк закончили, оддихалися. Сергій відводе мене в сторону і такий: «Сань, що ми тут горбатимося, є шанс серйозні гроші підняти, і по-бистрому? Тільки давай без пацанів, удвох».
Якось мені зразу вся ця затєя не понравилась. Ну харашо, думаю, послухаємо, шо в тебе на умі.
Кароче, десь він пронюхав, шо на території одного хімзаводика, який раньше робив на оборонку, на невеличкій глибині лежать кілька сотень метрів отлічного кабеля. Якась там лінія спецсвязі. А це вже цвєтной метал, ти шо, зовсім другі бабки! Досі не знаю откуда, но був у нього і нарисований од руки примєрний план комунікацій. Я спєрва не повірив, а тоді таки купився. Тєм болєє шо він предложив усю цю тєму розкрутить удвох.
– Вийшло?
– Пішли, як всігда, вночі. З собою взяли дві лопати, штикову й саперну, начали копать – і почти зразу наткнулися на кабель. Нарили метрів по двадцять, намотали на себе – і в нори… Остаток ночі знімали ізоляцію, шоб чиста мідь осталася. С утра здали – получили стільки, шо рішили: ну всьо, тепер розбагатіємо. Кабеля цього там було до хріна і більше. Сергій мічтав спортивний костюм прикупить…– Іванцов видав смішок, наче каркнув.– І ще якийсь особенний м’яч… А я по-простому: лучче змотатись у Дніпро, взяти по мобілі, гульнуть… Ну а з нашими пацанами ми зав’язали – мол, осточортіло возюкатися в грязюці й засохлому гівні. Зіскочили, кароче. Так і пішло…
Рудий, мабуть, не любив згадувати про цю історію, однак уже завівся, тим більше що я виявив непідробний інтерес. Ішлося не про нього, а про того, хто, за його переконанням, був у всьому винний, і, гадаю, він не брехав, коли розповідав про те, чим закінчився весь цей «бізнес».
– Здуру ми вобще забули, шо треба ділиться, понімаєш?! Походи свої держали в секреті, но воно ж видно було, шо гроші в нас не переводяться. Получається, ми пацанів своїх кинули і нікому нічого не одстєгнули. Сергій сказав: спєрва вдвох, а тоді других возьмем у долю… Харашо, я був не протів, та тільки пацани нас вислідили. І здали…
Якось вечером, перед самим закриттям, притягли ми в пункт прийому нєсколько кілограм міді. Получили своє, вертаємося довольні… А ззаді машина сигналить. Озираємося – слідом повзе джип «Черокі», а він у городі один. Приплили… Стєкло опустилося, махають: сідайте. А що нам оставалося? Сіли. У салоні троє. Я болєє-мєнєє знав тіки одного – він коло водітєля сидів. Зовсім молодий, но вже в авторитеті. Той, що з нами на задньому сидінні,– бичара бритоголовий, з «макаровим» у лапі. Стало стрьомно. Сергій відкрив був рота, а я його локтєм у бік, шоб заткнувся. А сам кажу старшому: «Вадім, куда їдемо?» Він даже голови не повернув: «Щас узнаєш, Саня…» Уже за город виїхали, скорость офігенна…