– Як Сергій держався? – перебив я.
– Подьоргався спєрва, тоді притих… Дивлюся – звернули з траси на ґрунтовку, в сторону лісу. Ну, думаю, капєц. Остановилися. «Вилазьте!» – командують. Виповзли, куди дінешся. «Так ти, сучонок, рішив, шо самий умний?!» Я в отвєт лепечу, тіпа: «Вадім, ти чого?! Я ж всігда…» І тут мені в лоб, і неслабо. Лежу на землі, в глазах тємно, а Сергій вдруг голос подає: «А ти хто такий? Отдєл кадрів?» Храбрий, блін… Ну і йому тоже обломилось… Я вже рішив: усьо, повбивають. Підповз до Сєрьоги, а той, бритоголовий, дуло мені в бок тикає. Вадім питає: «Так про шо базарим?» – «Та оддамо ми гроші…– кажу.– Усі, які сьодні получили…» – «Ці я й так возьму. Мало!» – «Покажемо, де брали метал, і більше туди ні ногою»,– у Сергія губи розбиті, єлє сказав. «Хрін там! – це вже Вадім.– Одработаєте. Будете копать, пока я не скажу стоп… А щас – скидайте тряпйо!..» Ми розділися до трусів. Водітєль дістав з багажніка каністру, хлюпнув на наші штани, кросовки й футболки, підпалив. Тоді сіли в джип і одвалили…
Іванцов замовк, прикурюючи.
– І як же ви вибралися?
– До утра шукали дорогу до траси. Холод собачий, йоптіль, дощ зривається, грязь, ноги босі, збиті, води попить ні каплі… Ну, вийшли все-таки… «Самі винуваті!» – сказав я потом Сергію. А він: «Убив би всіх цих… Не задумуючись…»
Рудий замовк, і то так, що мені стало зрозуміло – більше не скаже ні слова.
– Довго довелося відпрацьовувати? – про всяк випадок запитав я.
Іванцов сіпнувся. Глянув так, наче побачив уперше, рвучко підвівся на ноги.
– Хвате балачки розводить. Твоє врємя істєкло. Бабки давай!
Він буквально висмикнув три сотенні купюри в мене з рук і рушив у бік ринку…
Так я й не дізнався, чим усе скінчилося.
І, до всього, я так і не мав відповіді на найпростіше, здавалося б, запитання: де саме почалася футбольна кар’єра Сергія Гайдука? Я блукав у його минулому, намагаючись хоч щось з’ясувати, але замість фактів натикався на якісь мутні тинейджерські історії. Яка-небудь жовта газетка зліпила б із цього сенсацію, але в мене інший жанр: конфіденційний звіт перед фахівцями впливового футбольного клубу. А чи має для них значення те, що я зараз почув від рудого Іванцова, чи ні,– не мій клопіт.
Дорогою я зазирнув у вже знайоме кафе «Як удома» – перекусити.
«Правильний пацан», у якого безупинно бігають очі, а в кишені заначено косяк, не йшов мені з голови. Сергій не потребував виправдань – у злиденній провінції мало який підліток уникне спокуси швидкого й легкого заробітку. У поведінці місцевих «авторитетів» теж не було нічого нового. Точно так само вони всюди ламають і гнуть під себе хлопців, перетворюючи на безвідмовних «виконавців». Але в усій цій історії вимальовувалося дещо інше – характер. Упертий, замкнений, схильний до самостійних і не обов’язково правильних рішень. Зрозуміло також, що у свої дванадцять-тринадцять Сергій Гайдук ще й не думав усерйоз зайнятися футболом. Ніхто не взяв його за руку, не відвів до секції років у сім, як це зазвичай буває тепер. Але ж щось підштовхнуло його до цього?
Варіантів у мене, по суті, не залишалося. Тому в кафе, пішовши мити руки, я з підозрою оглянув власну фізіономію в дзеркалі над раковиною, скептично поморщився й буркнув:
– По-моєму, Олексію Петровичу, час тобі підстригтися!..
Перукарню «Твій стиль» шукати не треба було – навіть сьогодні я двічі проходив повз. У чоловічому залі виявилося всього два крісла: в одному сиділа молода дівчина, уткнувшись у смартфон, друге було порожнім. У кутку бубнив старий транзисторний телевізор.
Що ж, будемо сподіватися, що мені пощастить. У дверях я відкашлявся, щоб привернути до себе увагу. Дівчина обернулася.
– Ви стригтися? – спитала вона. Голос виявився приємним, досить низьким. Вік наче збігався. Лишалося впевнитись.
Я всміхнувся.
– Авжеж. Але мені порадили звернутися до Насті…
– Це я і є.
– Чудово! А я вже боявся, що до вас за тиждень треба буде записуватися.
– Ох, ви перебільшуєте.– Прикинувши мій зріст, Настя трохи опустила крісло й дістала із шафки строкату перукарську накидку.– Я б, звичайно, не відмовилася від такого напливу клієнтів,– казала далі вона,– але в нас чомусь стрижуться там, де дешевше… Ви ж не місцевий, правда?
– А ви уважна.
– Це професійне. Поки стрижу, встигаю запам’ятати все до дрібниць…
Настя виявилася з тих, про кого кажуть «широка кістка». При цьому в неї була струнка талія, високі груди й пухкі, красиво окреслені губи. Зелені, з котячим розрізом очі ледь помітно підведені, макіяжу рівно стільки, що він практично непомітний. Одягнена небуденно. Високі підбори, вистояти на яких цілий день – подвиг, кофточка в обтяжку, вузькі джинси від гарної фірми і явний надлишок золота. Крім обручки, ще кілька перснів, дутий браслет на правому зап’ястку, масивний ланцюжок на шиї з досить незграбним кулоном – Марія з дитиною. Довговолоса білявка – з тих, на яких уже років із дванадцяти зупиняються погляди чоловіків.